Фізіологія жіночої депресії

Потім я пригадую ще якісь наукові догмати, теорію пошуку першопричини для можливої ліквідації наслідків подібних станів і т. п. Починаю робити самоаналіз, адже ще вчора зі мною було все гаразд і я залишалась успішною, розумною, зібраною, енергійною, позитивно зарядженою, а сьогодні відчуваю себе, як пісковий годинник у медичному кабінеті, котрий різко (як завжди це роблять медсестри) перевернули з ніг на голову (хоча не зрозуміти, де ноги, а де голова) і там, де було повно, вмить стало спустошено…

Довго перебираю у пам’яті всі події останнього часу, аж дістаюся до якихось глибинних джерел, як от причини розриву з людьми, які мене протягом життя оточували, опікали, зужиткували (хто як), роблю жахливий висновок, що у всьому винна я сама, і тут – «Еврика!» – я за якусь долю миті доходжу найнесподіванішого висновку: мій настрій обумовлений тим, що останнім часом я прокидаюсь у ліжку сама! І смішно від того, що все так банально, і ні до чого якісь глибинні пошуки першопричин чи скрупульозні самоаналізи…

… Я приїжджаю на роботу, спілкуюся з людьми, дивлюся на їхні обличчя, мені байдуже, що вони про мене думають і чи здогадуються, що технологія виробництва нашої продукції цікавить мене найменше у світі. Я не помічаю навіть флірту німецьких партнерів, які навідалися проконтролювати те виробництво. Вони зі співчуттям роблять висновок, що я – «синя панчоха» (хоч загалом я маю зовні досить миролюбний і життєрадісний вигляд) і це мене дратує ще більше. Вони неглибокі люди, і не можуть бачити, що коїться у мене в середині, хоч досить одного прискіпливо уважного погляду, і у моїй особі вони б знайшли чуйного і вірного колегу (а може, друга).

Я намагаюсь якомога довше розтягнути свій робочий час, з жахом думаю про невичерпність решти дня і про те, що потрібно повертатись додому, а це для мене кара Божа, бо там божевільно жовті стіни, про які я так довго мріяла, і щойно втілила свою дизайнерську мрію у життя, як одразу вони почали мене дратувати, немов червона хустка бика на кориді.

Отже, я знаю, що додому не піду, бо мене там ніхто не чекає, а кожній людині потрібно, щоб хтось її десь чекав – кожному необхідно відчувати свою потрібність.

Їду з роботи і усвідомлюю, що за дорогою я зовсім не стежу, і настільки занурена у роздуми, що цілком усвідомлюю власну небезпеку для водіїв, які намагаються мене спочатку підігнати, вмикаючи свої клаксони, а потім перегнати, висунувши середнього пальця вільної від керування руки у навмисне для цього (!) приспущене вікно. Я маю право їхати як хочу, оскільки мінімальних обмежень на дорозі не існує, отже моє пересування крайньою правою смугою може тривати хоч до завтра, це нікого не мало б займати, тому я не звертаю на лихачів жодної уваги, і мене навіть не бентежить їхня нетактовність.