Фізіологія жіночої депресії

Протиріччя Сон-казка

Як оті лебідь, щука і рак – не могли Тіло, Душа та Розум дійти злагоди, хоч існували у єдиному середовищі.

– Ну, що то у нас за життя таке? – нарікав Розум. – Ще не було хвилини, аби ми всі троє заспівали в унісон. Вже скільки років співіснуємо, а кожен свою партію тягне.

– Ви знаєте, як це важко у нашому становищі, – намагалася виправдатись Душа. – Господарка наша – натура творча, і постійний стан внутрішнього протиріччя допомагає акумулювати тебе, Розуме, та вимучити у черговий раз мене і створити завдяки цьому щось геніальне. Ніхто й не підозрює, що найбільше страждаю від цього я. Тіло Вона (Господарка наша) весь час впорядковує, Розум тримає у тонусі, а я вже – як зболіла рана: де не торкнеш – там пече… Мусимо якось Їй допомогти, бо вам добре, а мене хутчіш за усіх Вона віддасть Богові.

– Та ти ж єдина серед нас, що з Ним спілкуєшся, а ще нарікаєш. Твоя Примадонна дала тобі такі повноваження, що ти у нас – за отамана! Деколи не завадило б прислухатись і до мого голосу. Не останній, все ж таки, у цьому оркестрі, – хизувався Розум.

– То ти на що натякаєш? – образилося Тіло. – Хочеш сказати, що я маю серед вас останнє місце? Так, мене дійсно найлегше плекати, і Вона мене не ображає – спортзали, теніс, плавання, але ви чудово знаєте – це тільки зовнішній бік медалі, а без вас я – порожнє місце.

– Правильно, – вступилася за Тіло Душа. – Та тільки Розум цього не розуміє. Він у нас дуже практичний і цілеспрямований пан, і там, де нас потрібно підтримати, він завжди застосовує свою аналітику, і все летить шкереберть. Згадай, скільки ми були з тобою в гармонії, а прискіпливий Розум казав: «Ні!»…

– Отже, – перебив Розум, – ми зібрались тут, панове, аби цьому безладу поставити нарешті край. Бо хто допоможе їй, як не ми… Пригадаємо ситуації, в яких найбільше процвітав наш антагонізм і, відштовхуючись від цього, намагатимемось подібного не допустити.

– А пам’ятаєш, – повеселішало Тіло, – ті роки, коли я було ще таким молоденьким і тендітним, і кожен за мною захоплено оглядався. Не за тобою, Душе, і, поміть, не за тобою, Розуме, а саме за мною! Душа тоді була ще зовсім наївна, довірлива, ледь розпускала свої чари, а про тебе, Розуме (хи-хи!), мало що взагалі знали. Хоч, насправді, ту ситуацію сплюндрував саме ти. Так от, у мені, гарному і юному, тендітна душа випустила перший пагінець – паросток кохання, і розквітав він так боязко і зворушливо, що лишень цілковитий «сухар» міг так грубо і безжалісно зупинити цей процес…

– Так, – виправдовувався Розум, – хоч я був тоді ще молодий і зелений, але чітко знав, що всілякі службові романи до добра не доводять. А несуть із собою крах кар’єри та деградацію професійного розвитку. От і підказав їй, як треба себе вести в таких обставинах.