Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
READ-E-BOOK » Современная русская и зарубежная проза » Фізіологія жіночої депресії
Фізіологія жіночої депресії - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

Фізіологія жіночої депресії

Электронная книга - «Фізіологія жіночої депресії». Краткое содержание книги:

«Физиология женской депрессии» – первая, успешная попытка Виктории Андрусив написать прозу. Мастерски владея словом она смогла себе это позволить. У нее есть, что сказать. Уехав за границу в поисках работы, автор часто проводила вечера в одиночестве, в том времени, которое наталкивает человека на размышления. Наблюдая, вспоминая и думая, в ней накипали страсти, эмоции, душевные переживания. Она не придумывала героев своих рассказов – они жили в ее представлении и однажды вырвались на волю.
1 ... 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12
Перейти на страницу:

Коли на другому поверсі дівочого інтернату облаштовували капличку «Серце Ісуса», там, у невеличкій ніші, розмістили незвичайної краси скульптуру Святої Гізелли. Моє кам’яне нутро відчувало, що буде там щось незвичайне, невимовно зворушливе.

І я ревно спостерігав, як погруддя прекрасної жінки навіки (здавалось тоді!) зводиться над нашими занімілими від здивування і захоплення спинами. Я не знав, що то була за жінка, бо був ще такий молодий і необтесаний, як ти. Але я відчував у її погляді шляхетність і благородну кров. І коли вона широко розкритими чистими очима дивилася поперед себе, нікого не помічаючи навколо, і наче заглядала у майбутнє, я ладен був вибухнути вулканічною лавою, розлитися перед нею річкою, зробити будь-що аби тільки вона помітила мене серед десятків, сотень інших… – Дідова кам’яна спина спітніла від спогадів.

– А хто ж вона була, Діду? – молодий камінь зацікавився дідовим оповіданням. Не чекав він почути від сивого дідугана історію про кохання.

– А була то, синку, дружина першого угорського короля Іштвана Святого. І сама вона стала Святою, бо по його смерті, вернулася на батьківщину – у Баварію, постриглася у черниці й назавжди зреклася усіх земних благ.

– І ви, Діду, усі закарбовані тут сто років весь свій вік вклонялися, немов іконі, одній жінці?!

– Де там пак, сину… Якби вона всі сто років простояла тут, то я би був певний, що прожив свій вік немарно, устилаючись перед нею хідником. Але яке ж то кохання без страждань і розлуки…

Я оберігав її багато років. Я пишався її благородним станом, коли повз неї несли прах Ференца Ракоці II та Міклоша Берчені. Величезною процесією на чолі зі святими отцями, пишно і урочисто везли їх із Туреччини на рідну землю, в Угорщину. І не було жодної людини у тій процесії, яка би не підняла догори голову і не замилувалась моєю Гізеллою.

А коли незабаром сталася велика пожежа, що спопелила чи не всю вулицю і першу у місті синагогу, єдине, чого я боявся найбільше, щоб полум’я не сягнуло дорогого для мене постаменту.

Я шкодував, що лежу замурований у бруківку, а не стою захисною стіною, мов фортеця, перед її величністю королевою. Я спікався у розпачі від власної безпомічності. Але того разу обійшлося – вона залишилася зі мною.

А вулиця тим часом розросталася, як і саме місто, і одні за одними витягувались стіни нових споруд, які стали німими свідками тих часів. Принаймні, ті з них, які збереглися.

… Пам’ятаю, синку, як будували Василіянський монастир. У внутрішньому дворику була казкова церква – єдине свідчення про древнє перебування тут греків.

Пам’ятаю, однієї неділі зібралася громада людей, заговорили у храмі дзвони, і довга процесія рушила по наших спинах освячувати наріжний камінь монастиря.

Процокотіли по нас копита Фірцакових коней (він був тоді єпископом і дуже хворів, тому і їхав у кареті, а не йшов). Але саме він освячував камінь, і перший вдарив по ньому, символізуючи початок будівництва.

Носили наші сірі спини і Йосипа Бокшая, який писав у Василіянській церкві Василя Великого із ченцями. Обдарували нас своїм теплом і Волошин, і Дністрянський… Буремні пожежі забрали знамениті монастирські дзвони… І чого тільки, сину, не довелось пережити, та з кожним роком ми ставали загартованішими і мужнішими, бо в нас пульсувала особлива кров – історія.

– Ну, а що, Діду, ваша Гізелла?

– А Гізелла, хлопче… З Гізеллою довелось розлучитися. І так мені боліло за нею і було самотньо… Як прийшли совєти, зняли хрест із даху, інтернат закрили, а скульптуру замурували. І наша гвардія твердих і мужніх сірих сердець вишикувалась у прощальний стрій почесної варти, поки очі сумної королівни не загородила мурована стіна. «Поглянь на мене хоч тепер, – волало моє серце. – Ти ж ніколи мене більше не побачиш!» Та Гізелла дивилася прямо перед собою, так і не схиливши голови.

… Старий камінь плакав…Чи то легенький дощик, який щойно пробіг містом услід за хмаринкою, залишив на ньому вологі сліди… Цього ніхто не знав. Не личило плакати Дідові з кам’яним серцем, але то були перші сльози у його житті.

– Знаєш, сину, п’ятдесят років я чекав свою Гізеллу. П’ятдесят років я дивився на замуровану стіну, знаючи, що вона там є, але не може бачити світ. Піввіку я вірив, що станеться диво, якесь чаклунство, і я знову побачу її очі – очі моєї прекрасної Святої. І чаклунство сталося!

Одного дня наш спокій потурбували колеса важкої вантажівки. Люди у робах будівельників камінь за каменем почали розбирати від даху старий інтернат – починалася реконструкція старого міста. Серце моє тьохкало, мов у сполошеного пташеняти. Я знав, що там, за муром, спить моя Гізелла. А раптом вони пошкодять її? А раптом необережним махом зіб’ють постамент на землю і він розпадеться на найдрібніші друзки? А раптом вони взагалі не знають про її існування ТАМ?!

1 ... 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)