Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
READ-E-BOOK » Современная русская и зарубежная проза » Фізіологія жіночої депресії
Фізіологія жіночої депресії - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

Фізіологія жіночої депресії

Электронная книга - «Фізіологія жіночої депресії». Краткое содержание книги:

«Физиология женской депрессии» – первая, успешная попытка Виктории Андрусив написать прозу. Мастерски владея словом она смогла себе это позволить. У нее есть, что сказать. Уехав за границу в поисках работы, автор часто проводила вечера в одиночестве, в том времени, которое наталкивает человека на размышления. Наблюдая, вспоминая и думая, в ней накипали страсти, эмоции, душевные переживания. Она не придумывала героев своих рассказов – они жили в ее представлении и однажды вырвались на волю.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 ... 12
Перейти на страницу:

У легенькому шовковому халатику, який от-от сповзе з її голого слизького, мов зміїна шкіра, тіла, запхавши ноги-хвіст у мої улюблені капці з рожевими китичками, огидна, льодяна і безпомічна, вона стояла в дверях нашої спальні і мерзотно шипіла: «Там дуже холодно на другому поверсі, самотно і сумно… Я біля вас трохи погріюся, скраєчку»…

– Ну, хіба що скраєчку, – розсміявся Сашко. Він, виявляється, теж прокинувся і зовсім не зрозумів мого страшного внутрішнього стану, тому й намагався перевести все на жарт. А сам сканував, мов рентгеном, її звабливе тіло у тінях нічної підсвітки.

Але вона зрозуміла жарт по-своєму. І вже її тіло, напружившись перед небезпечним стрибком, грало м’язами і витягувалось струною.

– Що з нею? – прошепотів Сашко і аж спітнів. Неначе відчув гіркоту терпкої отрути у своїх жилах. – Я ж приколовся.

– С-с-с, – випустивши смертельний язичок, вона тріумфально підняла голову, і…

– Геть!!! – Я прожогом, гола, як була, висмикнулася з ліжка на ноги, забувши про все – про гостинність, про вихованість, про етику і естетику, про те, що незручно виганяти гостя з хати, про те, що на вулиці ніч. Я кричала несамовито: «Геть!!!»

І вона пішла. Поповзла десь виноградниками, не знати куди і чи надовго. Принаймні, з тих пір я її більше не бачила. Але рік за роком за мною у сні котиться гадяче кубло, обпікаючи слизьким подихом п’яти.

Я той слиз все життя намагаюсь змити…

І все марно…

Камінь, який відчуває, бачить i пам’ятає…

… Сивий Дідо-камінь, пролежавши сто років у міській бруківці, був сьогодні засмучений. Поряд зводили нову будівлю (вулицю очікувала тотально-пекельна реконструкція), і молоде лискуче каміння, нещодавно привезене з позаміського кар’єру для фундаменту, відверто кепкувало з заклопотаного пенсіонера.

– Що, Діду, – прискіпався один, особливо нахабний і гострий на слівце камінець, – будемо руйнувати старе і будувати нове? – і підленько так хихотів: – Ось дивіться! Ваша сива голова зовсім стерлася від сторічного шурхання по ній людських підборів. А ми станемо підвалинами модерного офісу чи банку. Кожен перехожий задивлятиметься на нас як на досконалість дизайну. Згодом ми увічнимо місто ще однією пам’яткою сучасної архітектури. А ви так і лежатимете собі серед дороги, нічого не побачивши у житті, окрім стоптаних підошов. І врешті підете у землю так і не дізнавшись, що світ, виявляється, не лише битий шлях, а насправді великий і неосяжний. І завойовувати його нам, молодим, – камінець гордовито блиснув своїм гострим, природою відточеним ребром.

– Даремно, синку, ти так гадаєш, – задумливо відказав сивий камінь. – Прожили ми тут життя непросте і цікаве. А скільки довелось винести на своїй обтесаній роками спині, то лиш сам Богонько знає. Та й до всього, десь ми з тобою далека рідня, може ти мені праправнуком будеш, бо привезли нас колись звідтіля, що й тебе, з того самого кар’єру, якому вже понад сотню літ…

І Дідові-каменю пригадалася чомусь його молодість – благородна і шляхетна, як чоботи шляхтичів, які по ньому ступали…

– Знаєш, синку, каменем бути непросто, – шепелявив стертими зубами Дідо, – адже знання і пам’ять, які залишають за собою минулі покоління, зосереджуються всередині нас. І чим багатша історія міста, у яке тебе заклали, тим більшу енергетику випромінюють наші кам’яні серця. Ми пролежали тут сто років, і наші спини винесли на собі стільки подій, що не під силу жодній людині.

… Клали нас незадовго до того, як почали зводити будинок Святої Гізелли. Не думав я тоді, що ця подія стане такою значущою у моєму житті. Ми, молоде і сире каміння, стали прикрасою однієї з перших мощених вулиць міста. Але ми не розуміли тоді, що нестимемо у собі також його історію. Спостерігали, що коїться обабіч нас, всотували у себе знання, як ті школярі-першорічки, і поступово наші спини зігрівалися і обростали пам’яттю. І тоді зрозуміли, що ми і це місто – одне ціле, ми – його вічно живе минуле.

Саме тут, біля будинку Гізелли, у якому кілька десятків дівчаток здобували релігійну і музичну освіту і де з кожного вікна вранці лунали їхні дзвінкі співи, я, твердий і непідступний, дізнався, що таке кохання. Так, так, синку, кохання! Не смійся зі старого Діда, бо камінь уміє як всотувати у себе інформацію, так і прив’язуватися до чогось такого, що дає йому тепло та енергію. Звичайно, це не була жива істота – люди занадто холодні, порівняно з нами. Це не була одна з тих миловидних церковних вихованок, чиї тендітні ніжки у однакових чорних черевичках дріботіли по нас щодня до костелу на службу і назад. Ні!

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 ... 12
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)