Київ.ua

Тролейбус. Старий «совковий» тролейбус якогось аж бурякового кольору не тільки ззовні, а й зсередини – і сидіння, і підлога, і навіть компостери для талонів. Таких давно вже не було в місті. Звідки виринув цей раритетний транспорт часів її дитинства? І що вона робить у ньому, та ще й не сама, а з сином? Сидять на задньому довгому суцільному сидінні. Більше нікого немає. Чи он іще чиясь дитяча постать попереду бовваніє? Може, це її дочка? Куди вони їдуть? Чому немає зупинок? Вони спускаються з якоїсь крутої гори. Може, це Подільський узвіз? Тоді це має бути вісімнадцятий тролейбус. Але чого б це їй їхати туди, ще й дітей тягти? Вже давно ніхто не живе на Подолі: ті з її рідних, хто там жив, давно переселились у кращий, значно кращий за цей, світ.

Розплющила очі. Який дивний сон. Безрадісний, як і все її теперішнє життя. Оце так: тролейбус очікування, що везе згори вниз! Куди ж іще нижче? З цієї життєвої безодні їй уже не виборсатися!

За вікном ледь сіріло. На годиннику – шоста ранку. Сон утік, не залишивши й натяку на свою нічну присутність. Повернулася до стіни й знову заплющила очі. Почула, як за дверима тихенько, щоб нікого не розбудити, скрадається Лада. Ледь чутний шум води. Ранковий душ. Приглушений звук телевізора на кухні. Кавовий аромат, такий збудливий, хвилюючий і такий недоречний у цій атмосфері істеричної знервованості, коли кожне слово, будь-який жест дратує до сказу, до хоч і стримуваної, але відвертої люті, що так і вихлюпує, сповнює по вінця кожного в цій квартирі!

На нервах… Чи, може, вже поза тими нервами, які нічого вже не гальмують, не спиняють, а головне, нічому не можуть зарадити. Вона не спить. Лада не спить, переживає, як там їй у тій Канаді вестиметься? Хоч і не назавжди, та все ж півроку – теж чимало… Стажування теж вимагає виконання певних обов’язків і прийняття зобов’язань… Ладин син не спить. Уже дорослий, щоб усвідомити, що його мама їде далеко й надовго, а йому доведеться переїхати до баби з дідом на інший кінець міста.