Київ.ua

Безпритульний зимовий вечір. Нишкне під нічними ліхтарями, завиває звіром диким, голодним між багатоповерхівками, кидає снігом на перехожих. Злий вечір, незатишний, як нелюбий, покинутий усіма чоловік.

Подивився: на підсвіченому табло в салоні – за бортом – 10 °C. Льона не випустила б його в цій осінній курточці, вмовляла, сварилася б, до ліфта бігла з дублянкою. Але тепер він сам собі пан, і ніяка квочка більше не вказуватиме йому, що і як робити!

Розігнався на незвично порожній вулиці, але воно й не дивно, як на пізній вечір. Червоне світло перехрестя проскочив хвацько, із солодким завмиранням десь там, усередині, з приємним адреналіновим лоскотом. Бічним зором помітив дівчину за кермом чогось такого дамського – на швидкості не розібрав, чого саме, – яка зупинилася на своє зелене і мало не з відвислою щелепою дивилася на нього в усі свої два (два – як смішно!) ока… Давай! Ще ти мене осуди, обізви, плюнь! Давайте всі! Плюйте на мене! Нехай уже…

Потягло на набережну. Став під знаком «Зупинку заборонено», просто під оцим синім, навхрест червоними смугами перекресленим колом, що немов знак його долі, – якби цього не було в правилах дорожнього руху, це варто було б вигадати для всіх, хто, як і він, наївно вірив у жіноче кохання. Став і сам собі здивувався. Справді, що це з ним? Ні, це не депресія, не душевна апатія і заціпеніння. З чого б це? Але хочеться чогось на кшталт лобової атаки… Щоб менти з евакуатором, із захмарним штрафом, щоб кинутися на них, битися за своє, кровне. А тоді – хай у міліцію, на «п’ятнашку» за хуліганку, мордобій (тільки б не перестаратися, бо ще надовше загребуть)! Та хай уже що-небудь, аби лише не ця самотня туга, не ця порожня квартира…

Пішов би кудись із приятелями, так вони ж на правах знайомих одразу почнуть у душу лізти, про Льону питати… Зустрівся б із малознайомими, так от Ліка-психологиня не погодилася. Чому не попередив? Заздалегідь не запросив? Тільки завтра, сьогодні ніяк не вийде. Аж уявив, як вона дивиться своїми сірими розумними очима з-під бутафорських (для солідності) окулярів і – чи з докором, чи наперед вибачаючи – промовляє, красиво округлюючи рот…

Чого не попередив? Бо не знав, що Льона піде, хоча вона й попереджала, але весь час думав, що це більше для пози, для такої собі жіночої показухи… От вона, до речі, ніколи йому не відмовляла, швидко збиралась і йшла, куди треба. А тут, бачте, заздалегідь не попередив!

Справді, чого в Льони не забереш, то це життєрадісної готовності до пригод, якоїсь дитячої відкритості чи цікавості, а чи, може, постійного інтересу до нового, невідомого? Це всіх приваблювало до неї. І його привабили: щира усмішка, якась наївна безпосередність, цей її безтурботний сміх…