Київ.ua

Ну чому так? Чому не можна було по-доброму, по-простому, не залучаючи сторонніх, не переказуючи погроз і побажань, не заносячи в чорні списки? Невже всі ці роки спільного життя нічого не важать, а має значення тільки цей її останній вчинок? Хіба ж не він сам спонукав її до нього?

Озирнулась на зачинені білі двері. Замкова шпарина (насправді її тут не було – лише пофарбована під золото металева ручка зі шпінгалетиком-клямкою) – оце сутність її життя! Муляж (замок є, а ключа й шпарини нема)! Муляж щастя! Пап’є-маше кохання! Скульптурна група сім’ї!

Отак зазирнути б у цю шпарину насправді й продивитись у темпі пришвидшеного перегляду все її життя! Ось дитинство – воно, мабуть, найщасливіше, бо ще немає відчуття вторинності, відкладання бажань та інтересів до кращих часів, так, як було, скажімо, з вибором факультету: філологічний замість журналістики. «І нічого страшного, – переконували батьки, – Іди, куди беруть! Що філологія, що журналістика – суцільна гуманітарщина!». І з роботою все склалося так само: замість журналу з невисокою платнею коректора – престижна праця у фонді держмайна. А потім – перша декретна відпустка, яка розтяглася на п’ять із половиною років. А потім – їй уже було тридцять – розпочинати журналістську кар’єру було вже пізно.

І головне, тепер, з відстані років, ставало дедалі очевидніше і ясніше, що вона сама змарнувала свій шанс реалізуватися! Саме вона попливла за течією, опустила руки, не боролася, не домагалася, не «терлася» по редакціях і задвірках телеканалів, щоби потрапити до ротації; захотіла народити дітей, а не висиджувати золоті кар’єрні яйця, запрагнула сімейного вогнища, а не всепоглинального, всеохопного служіння золотому ідолові роботи.

Не зуміла, не змогла, не зробила, не здійснила, не справдила й не зреалізувала можливості викувати свою долю такою, як колись хотілося, як мріялося, як бачилось у наївних дівочих сподіваннях. Вона? Вона! Саме вона…