Прощайте, мої п'ятнадцять літ...

Розділ другий

ЯКЩО Я ЗНОВУ ПОКЛИЧУ ВАС

СЕРЕД ГЛУПОЇ НОЧІ…

Я перша познайомилася з ним. І, дивна річ, та сама історія повторилася згодом, коли приїхала Інгвільд. Та хіба це не було цілком природним, що Ян, шофер вантажної машини, познайомився з молодою дівчиною, зустрівши її на дорозі? А проте зустріч Яна з Інгвільд віщувала бурю. Моя ж зустріч була щаслива й проста…

Це сталося у четвер, наприкінці травня, за кілька місяців до приїзду Інгвільд. Я надумала тоді прогулятися на своєму незмінному велосипеді аж до скель Булоньї. Таку вже звичку мала — у вільні дні мандрувати самотою.

Вертаючись додому, я вибрала не звичайну, найкоротшу дорогу, що вела до міста, а воліла — хоч було вже досить пізно — поїхати берегом, уздовж скель, потім завернула на звивисту стежку понад річкою. Досхочу намилувавшись усіма поворотами й чарівними куточками дикої, незайманої сільської природи, я поверталася додому дорогою, що вела вже просто до Фовемберга.

Прогулянка була дуже приємна, але дорога виявилася надто вибоїстою, одна з шин велосипеда лопнула.

Коли я, тягнучи за собою велосипед, сяк-так дісталася проїзної дороги і глянула на ручний годинник, був уже початок на сьому. Я не боялася, що Капітан хвилюватиметься за мене: він уже звик до моїх мандрів по четвергах, коли в колежі не було занять. І все-таки прискорила ходу, бо згадала, що в дорожній сумці лежить невблаганний латинський переказ — я почала його, але так і не спромоглася закінчити до полудня.

Саме тоді мене й випередив на своїй машині Ян, спинився за кілька метрів, чекаючи. Він зухвало, як мені здалося, дивився на мої густо припалі порохом сандалії, на розкуйовджене волосся, — вітер з моря був того дня досить рвучкий; помітив і мою стомлену ходу, і жалюгідний велосипед. (Мабуть, він подумав тоді, що я зовсім не відзначаюся жіночим кокетством). Зненацька Ян засміявся і сказав:

— Вигляд у вас такий, що вам, либонь, не завадила б зараз чиясь дружня допомога! Чи, може, ви збираєтесь отак пішки йти аж до Фовемберга?

І ніякої допомоги мені не треба, дякую.

— Ви певні? — промовив він, знову втупившись у мене.

Я нерішуче дивилася на високого, незнайомого мені усміхненого хлопця. Він помітив мій недовірливий погляд і сказав, щоб заспокоїти:

— Я ж не пропоную вам нічого іншого, хочу тільки підвезти вас, а заразом і ваш драндулет.

Лагідна добра усмішка майнула на його устах, і від неї обличчя враз набуло якогось зовсім дитячого, доброго й несміливого виразу, що так приваблює серця.

— Це моя постійна дорога, щоб ви знали. Я працюю шофером на мукомельні в Алангемі.

— У пана Марудо?

— Так. А звуть мене Ян Оффланж. Я вас уже бачив, коли привозив борошно до Фовемберга. Ви внучка капітана Ле Марруа, правда?

Я кивнула головою, а хлопець тим часом уже підхопив обома руками мій велосипед і примостив його в кузові автомобіля, потім повернувся до мене.

— Ану, залазьте мерщій! — сказав, відчиняючи дверцята кабіни. — У мене, правда, не так комфортабельно, як у кабіні американської машини, але тут уже нічого не вдієш.

Я опустилася на сидіння, обтягнуте чорним молескіном, — його старі пружини випиналися якимсь химерним гірським хребтом. Ян грюкнув дверцятами, заліз у кабіну з другого боку, і машина рушила. Минуло кілька хвилин, поки я трохи звикла до оглушливого гуркоту, що сповнював кабіну.

Хлопець за кермом мовчав і уважно дивився на дорогу. Мені дуже зручно було спостерігати його чіткий профіль: прямий ніс, худі щоки, білявий чуб, у надвечірньому світлі я могла розрізнити кожну волосинку. Тонка шия стирчала з комірця розстебнутої сорочки й надавала йому зовсім хлопчачого вигляду, дарма що він був такий височенний. Ян трошки скидався на Жана-Батіста Ле Марруа, мого дідуся, коли той був у його віці,— принаймні якщо судити зі старої дідусевої фотографії. Було в ньому щось дитяче і трохи вразливе, зовсім не властиве нашому спокійному й упевненому Гійомові. З усього видно було, що Ян уже зазнав горя в житті.