Прощайте, мої п'ятнадцять літ...

— Де Інгвільд? — повторила я.

— Пішла по молоко на ферму…

І, не додавши більш нічого, він знову поринув у свої вимірювання. Це мене роздратувало.

Тепер я розумію, що Гійом, трохи буркотливий, але насправді такий тактовний, просто не хотів мене засмучувати, вихваляючи Інгвільд. Та я жадала почути подробиці.

— Що вона робила?

— Гм! Та хто його знає. Балакала довгенько з Капітаном, потім замела кухню, помила посуд. А ще вона приготувала нам сніданок за якимось цікавим напівфранцузьким, напівнорвезьким рецептом, і страва та була досить смачна, слово честі…

— Одне слово, тобі до вподоби усі ці зміни?

Я вимовила це, не підводячи голови, удавано безтурботно сміючись, ніби нічого такого у мене й на думці не було. Та Гійом надто добре знав мене і зрозумів усе, що діялося в моїй душі. Він відклав свій складаний метр, олівець і глянув на мене щиро й ніжно.

— Фан! — мовив він, і в голосі йому бриніли й подив, і водночас велика приязнь. — Ти що, ревнуєш?

Я жахнулася: невже й справді я ревную до Інгвільд? На очі мені наверталися сльози, але я щосили намагалася стримати їх. Я чекала від Гійома слів зневаги. Та він сказав це так просто й без тіні найменшого докору, що мені враз полегшало на душі:

— Дурненька, було б чого! Та хто ж може замінити тебе, мого давнього вірного друга, мою хорошу сестричку?

І він знову схилився над своїм верстатом, безтурботно насвистуючи.

— Піду-но я їй назустріч, — раптом мовила я. — Бо як вона там порозуміється з фермеркою?