Львів. Пані. Панянки (збірка)
- Автор: Дудок Уляна, Белимова Татьяна Валерьевна
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-5240-0,978-617-12-5241-7
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Львів. Пані. Панянки (збірка)». Краткое содержание книги:
Львів – місто, відоме своєю давньої історією, яка пахне кавою, шоколадом та… вишуканими парфумами львівських пані. Тих надзвичайних жінок, які прославляли свою Батьківщину далеко за її межами. Але, будучи відомими акторками, співачками, мисткинями, кожна з них залишалася в душі звичайною жінкою, що прагне бути коханою та щасливою. Про це мріяла зірка українського театру ХІХ століття Марія Заньковецька, закохана в Миколу Садовського. Ніжністю дихали листи Соломії Крушельницької до Володимира Лісницького. А легендарна воячка Олена Степанів ішла в бій, окрилена безмежним коханням до свого Іванка. І так само, як сотні років тому, сучасні львів’янки поринають у химерне сплетіння любовних тенет. Адже епохи минущі, а кохання – вічне.
Другий день роботи в архіві. Переписуємо листи. Справа просувається значно швидше. Водночас почуваюся вкрай утомленою. Виглядає, що й Любомир теж добряче напрацювався, бо йому випало перемальовувати довгі листи Лісницького, а мені коротенькі відповіді Соломії на них. Плечі та руки ниють, ніби довелося відтиснутися до ста разів. Ця робота чимось подібна до шахтарської праці: під землею, при неживому електричному світлі вигарбуєш скарби, щоб потім роздивитися їх та оцінити вже на денному світлі.
– Поспішайте, бо мусимо вже зачинятися… Завтра гарненько собі все допишете, – пані Уляна майже невідступно стежить за нашою роботою. Це на краще, бо нема часу на зайве пустослів’я.
– Майже завершили. Лише останній лист пароха не переписали…
Любомир чи не вперше подає голос. Загалом він неговіркий, надто з малознайомими, а нині ще й перейнятий роботою. Щось уважно роздивляється на пожовклих аркушах під склом. А я тим часом старанно перемальовую надпис зі звороту світлини Крушельницької.
– До речі, а чого цей останній лист пана Лісницького не має дати? – Любомир то знімає, то знову надіває окуляри, проте оптика не здатна допомогти йому розв’язати це питання.
– Бачите… Парох Лісницький не надіслав цей лист Соломії… Якщо ви прочитаєте його, то зрозумієте, чим було продиктоване таке рішення… – пані Уляна крутить у руках ключ, виразно натякаючи, що наш час на сьогодні вичерпано.
– У нас із цим дуже строго… – ніби виправдовується вона. – Марія Себастьянівна не любить, коли хтось затримується після робочого дня, а з відвідувачами й поготів…
– Марія Себастьянівна взагалі не вірить, що це справжнє листування… – пані Уляна зітхає і підводить очі догори. – Вона вважає, що парох Лісницький усе вигадав і сам понаписував ці листи… А для чого, на бога, йому було таке чинити?…
На такій не вельми веселій ноті прощаємося. Запевняємо, що віримо у справжність листів, бо дійсно, для чого парохові було підроблювати листи до себе самого, хай і від великої Примадонни, а тоді роками ховати їх як найдорожче від сторонніх очей?
Знову примхлива львівська погода наготувала сюрприз у вигляді захмареного неба, яке раз у раз зривається дощиком. Любомирова автівка припаркована на початку довгої вулиці Нижанківського й учергове рятує нас від зливи, яка посилилася, щойно ми затраснули дверцята.
Вмикаю телефон, бо ж в архіві, ніби в метро, зв’язок відсутній. Одразу надходить есемеска від шефині:
«Олено, радію, що Вам вдалося відшукати справді унікальний матеріал. Але чому Ви не доклали самих листів Крушельницької? Сфотографуйте і надішліть те, що вдалося розшифрувати».
– Куди це ми приїхали?
Роздивляюся правдивий історичний центр Львова. Люблю цю місцинку за Оперним, стародавнє мереживо вулиць, у якому збіглися всі можливі архітектурні стилі за останні три-чотири століття.
– Це площа Данила Галицького. А ось у цьому будинку мешкають мої батьки…
– І?…
– Сьогодні нас чекають на вечерю. Хочуть зазнайомитися з відомою журналісткою з Києва.
– Ти, певно, жартуєш?…
– Зовсім ні. Якби попередив завчасно, гарантовано б відмовилася…
– Та я й зараз не піду… Як так? З’явитися, мов сніг на голову… Ще й з порожніми руками…
– Який ще сніг? Матінка навмисне взяла вихідний, аби підготуватися, як слід. Ось тут, на першому поверсі, до речі, продаються її улюблені тістечка. Купимо, щоб «не з порожніми руками», хоча матуся напевно спекла сирник… Традиційний львівський сирник уже і справді стоїть на столі серед інших смаколиків, коли ми заходимо до величезної кімнати, де, власне, і має відбутися вечеря. Мені рідко доводилося бувати в подібних старосвітських помешканнях, де стіни ледь не метрової товщини, а висота стелі дорівнює замалим не чотирьом метрам. Саме тому, напевно, коли ми піднімалися сюди, на третій поверх цієї кам’яниці, відчуття було таке, ніби видерлися на шостий щонайменше. До того ж у помешканні Любомирових батьків прохолодно без жодного кондиціонера, незважаючи на літню спеку.
«Наталія Павлівна, Мирослав Григорович…» – повторюю, мов мантру, бо лише на хвилину спинюся, й імена Любомирових батьків випаруються з моєї голови начисто. Так уже бувало не раз. Знайомлюся з людьми, як оце щойно, відвертаюся на щось інше – і бац… Пробіл замість імен…