Львів. Пані. Панянки (збірка)
- Автор: Дудок Уляна, Белимова Татьяна Валерьевна
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-5240-0,978-617-12-5241-7
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Львів. Пані. Панянки (збірка)». Краткое содержание книги:
Львів – місто, відоме своєю давньої історією, яка пахне кавою, шоколадом та… вишуканими парфумами львівських пані. Тих надзвичайних жінок, які прославляли свою Батьківщину далеко за її межами. Але, будучи відомими акторками, співачками, мисткинями, кожна з них залишалася в душі звичайною жінкою, що прагне бути коханою та щасливою. Про це мріяла зірка українського театру ХІХ століття Марія Заньковецька, закохана в Миколу Садовського. Ніжністю дихали листи Соломії Крушельницької до Володимира Лісницького. А легендарна воячка Олена Степанів ішла в бій, окрилена безмежним коханням до свого Іванка. І так само, як сотні років тому, сучасні львів’янки поринають у химерне сплетіння любовних тенет. Адже епохи минущі, а кохання – вічне.
– Власне, брат дідуня, Царство йому Небесне, був близьким товаришем Антона Крушельницького, Соломіїного брата. Вони разом навчалися у духовній семінарії. У ті славні часи їх було троє друзів – Антон Крушельницький, Денис Січинський, який пізніше став визначним композитором, і Володимир Лісницький, мій дорогий родич, який пізніше став парохом…
З цими словами пані Уляна простягає нам по парі білих рукавичок. Саме в таких полотняних білих рукавичках, на мою думку, вишколені служки лондонських аристократів повинні подавати чай…
– Прошу надіти. Ваші руки можуть залишити масні плями на унікальних історичних документах. До того ж, якщо ви збираєтеся зробити собі копії листів, то вам доведеться переписати їх. У жодному разі їх не можна фотографувати. Старий папір не терпить такої руйнації…
З обличчя Любомира завважую, що він зовсім не здивований, певно, звик до такої практики поводження з реліквіями. Для мене ж це дивина. Але мовчки киваю і за Любомировим прикладом надягаю рукавички. Старенька запрошує нас підійти до столика біля протилежної стіни, накритого товстим склом. Вмикає настільну лампу і присуває два стільці. Під склом у вигляді своєрідної шахівниці акуратно розкладені жовті і майже коричневі аркуші, папери пронумеровані у правому верхньому кутку червоним олівцем. Акуратні рядки із нахилом праворуч помережані такими зиґзаґами та вензельочками, що мене аж розпач бере. Як це можна прочитати? Але обличчя Любомира незворушне, мабуть, уже мав справу з такими рукописами. Поруч із листами світлина, на якій жінка в капелюшку й темному манто сидить на лавочці під будинком. Без сумніву, це фото Примадонни… Шляхетна постава, великі світлі очі, зімкнуті уста без тіні усмішки. З описів я знаю, що вона мала великі сірі очі й темно-русі розкішні коси. Також знаю, що шестигодинні репетиції і вправи для голосу відбувалися щодня без жодних перерв чи відпусток…
– У давнину листування відігравало одну з основних ролей в житті культурної людини, – пані Уляна мрійливо підводить очі до стелі. – Ось перед вами зразок такого епістолярію. Прошу завважити, що листи писалися лише з одного боку аркуша, другий бік зоставався чистим. Завдяки цьому чорнило не переходило на вже написане на звороті, а тому листи легко читаються. Тож прошу читати і переписувати. Папір маєте? Чудово! У вашому розпорядженні ще чотири години до закриття архіву.
Крізь розчинене віконце чути запах троянд, що їх щедро насадили у Любомировому дворику його дбайливі сусіди. Важко повірити, що у львівському середмісті є такі приховані оази.
На розкладному столикові примостився мій ноут і подомашньому блимає апетитною заставкою із полуниць у збитих вершках, а я марно нишпорю кухонними шафками Любомира в пошуках чогось їстівного. Ніц…
Тяжко караюся через те, що відкинула Любомирову пропозицію повечеряти біля консерваторії у «Сіли – З’їли». Направду втомилася і не почувала жодного бажання щось кидати до рота. Апетит розгорівся, як це часто трапляється зі мною, щойно сіла писати звіт Юліані Всеволодівні.
Аби відвернутися від думок про їжу і швидше вкластися в ліжко, беруся до роботи, описую власні митарства та несподіваний успіх. Далі розмірковую, що ж робити з листами? Сфотографувати і перекинути світлини на ноут? Видається, що це просте й раціональне рішення. Розкладаю на столику списані аркуші і клацаю телефоном. Лишилося перекинути на комп’ютер і роздивитися, чи добре читаються. Першими фотографую п’ять аркушів листа від пароха Лісницького, що його переписував Любомир своїм акуратним, навіть чеканним почерком.
Львів, дня 12.3 94
«Ласкава пані!
Від нашої останньої зустрічі знаходжуся я серед тяжких пригноблюючих мурів семинарицьких. Побачив я, що світ сей затісний для мене.
Далі примітка від Любомира, що два речення так і не вдалося розшифрувати. Очевидно, на лист потрапила волога, і букви розпливлися до непізнаваності.
Незабаром по довгих роздумуваннях над тим, що минулося, задержуючись більше або менше над деякими моментами мого дотеперішнього життя, прийшов я до висновку, що до зустрічі з Вами у Білі ніби і не жив. І то не тільки через те, що саме Ви найбільше відріжняєтеся від інших, що своїм голосом приглушили голос всіх. Тільки Ви одна вповні заволоділи тепер моєю особою.