Львів. Пані. Панянки (збірка)
- Автор: Дудок Уляна, Белимова Татьяна Валерьевна
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-5240-0,978-617-12-5241-7
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Львів. Пані. Панянки (збірка)». Краткое содержание книги:
Львів – місто, відоме своєю давньої історією, яка пахне кавою, шоколадом та… вишуканими парфумами львівських пані. Тих надзвичайних жінок, які прославляли свою Батьківщину далеко за її межами. Але, будучи відомими акторками, співачками, мисткинями, кожна з них залишалася в душі звичайною жінкою, що прагне бути коханою та щасливою. Про це мріяла зірка українського театру ХІХ століття Марія Заньковецька, закохана в Миколу Садовського. Ніжністю дихали листи Соломії Крушельницької до Володимира Лісницького. А легендарна воячка Олена Степанів ішла в бій, окрилена безмежним коханням до свого Іванка. І так само, як сотні років тому, сучасні львів’янки поринають у химерне сплетіння любовних тенет. Адже епохи минущі, а кохання – вічне.
– Завдяки щедрому подарункові мецената Ореста Людкевича маємо двадцять чотири твори у виконанні Соломії Крушельницької, записані в 1903–1909 роках фірмою «Грамофон», що у Варшаві, і фірмою «Фонотопія», що в Мілані. Також маємо унікалії, записані в 1927 році фірмою «Колумбія» в США…
– А листи? Теж тут зберігаються? – користаю з паузи, щоб запитати нарешті про те, заради чого їхала до Львова.
– Які саме листи?
– Про які ви вчора говорили телефоном…
Марія Себастьянівна затискає вуста. Її погляд ураз робиться холодним і навіть зверхнім, як мені здається.
– Усе листування Соломії зберігається в архіві Інституту літератури в Києві… Ну хіба ще кілька листів маємо в меморіальному музеї Крушельницької…
Мені здається, я чую неймовірний гуркіт, який стрясає Львівську консерваторію до самісіньких підвалин. То, безумовно, мої розбиті мрії.
– Пішли, пригощу тебе мохіто, – Любомир відчув мій гнітючий настрій.
– Мохіто?
– Так, безалкогольним мохіто. Ламаю стереотипи щодо львів’ян, які п’ють винятково каву, – сміється, але очі сумні.
Любомир співчуває мені. Трохи легше – це правда. Можливо, з усього того, що протягом чотирьох годин записувала на диктофон у кабінеті пані Величко, теж вийде непоганий матеріал. На сенсацію не потягне, звісно, але іншої ради нема. Напишу про унікальне бельканто Соломії, яке, на бажання, може почути кожен – хвала іноземним компаніям звукозапису, котрі увіковічнили голос української співачки. Нині деякі з цих записів виклали в інтернет, хоча ті, що ми слухали сьогодні, ще не встигли оприлюднити.
– Панно Ляуфер?
Сухенька літня жіночка заступила нам вихід з архіву. Ми з Любомиром переглядаємось. Здається, вона навмисне чатувала тут, біля виходу, аби перестріти нас.
– То я з вами учора розмовляла по телефону…
– Пані Уляна?
– Так, то я вам розказувала про невідомі листи до Крушельницької пароха Лісницького, рідного брата мого дідуся…
Помічаю, як тремтять тонкі музичні пальці цієї старенької – мабуть, вона дуже хвилюється. Дістає тонку, майже прозору хустинку і протирає чоло від невидимих краплинок поту. Це радше звичка, ніж необхідність.
– Розумієте, – провадить далі пані Уляна, – парох заповів усе те листування мені. Заповідав розпорядитися ним на власний розсуд. За совєтів я не могла, ясна річ, навіть рухати спадщину релігійного діяча, яка зберігалася, на жаль, у неналежних умовах. Але зараз інші часи. Листи Крушельницької і копії відповідей пароха Лісницького принесла сюди, до архіву, бо ж тут відповідні температура й вологість. Правда, не вводила їх до реєстру. Вони тут нелегально, бо не мають аж такої суспільної вартості… Це, скорше, особисте…
Серце ледь не вискакує з грудей. Це ж воно! Адже це і є та унікальна знахідка, заради якої варто було все покинути і приїхати сюди.
– Власне, не маю родини… Не дав Бог діточок, тож якщо мене не стане… – провадить старенька далі і витирає хусточкою обличчя. Цього разу має застосунок для неї – дві крихітні сльозинки скочуються зморшкуватим личком пані Уляни. Проте вона швидко опановує себе. – Тому й наважилася оприлюднити цю невеличку спадщину. Коли почула, що ви хочете знайти й описати щось незнане про Соломію, зрозуміла, що це і є той самий перст долі…
Знайомлю пані Уляну з Любомиром. Він простягає візитівку, де зазначена його офіційна посада у Львівському університеті, телефон із імейлом і навіть домашня адреса. Я теж показую журналістське посвідчення. Саме в цей момент у надрах мого наплічника квакає телефон. Есемес від Юліани Всеволодівни. Раніше шефиня ніколи мені не писала, та й телефонувала всього два-три рази.
«Панно Ляуфер! Дуже Вас прошу сумлінно поставитися до завдання. Звітуйте щоденно імейлом. І пам’ятайте, що я не жартувала, коли говорила про звільнення…»
– Якщо ви хочете, я зміню ім’я вашого родича в статті…
– О, ні! Це зайве! – майже вигукує пані Уляна. – Ви побачите, це дуже тепле і щире листування. Думаю, дідуньо бажав би, щоб усе лишилося, як є. Тож жодних змін.
Ми в невеличкій кімнатці глибоко в підвалі. У супроводі пані Уляни опустилися на самісіньке дно консерваторії. Як на мене, це досить символічно, бо справжні скарби мають зберігатись у прихованому від стороннього ока місці. Зовсім скоро нас посвятять у таємницю тринадцяти листів, сім з яких написав парох Лісницький, а шість належать перу Крушельницької. Старенька родичка пароха запевняє нас, що той робив копії власних листів. Доля ж самих оригіналів, як і те, чи зберігала їх у себе Соломія, – очевидно, назавжди залишиться нерозгаданою таємницею.