Легенди про зоряних капітанів
- Автор: Альтшуллер Генрих Саулович
- Год: 1967
- Язык: украинский
- Год: Видавництво дитячої літератури “Веселка”
- Переводчик: Володимир Крекотень
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Легенди про зоряних капітанів». Краткое содержание книги:
Глибокою вірою в людину, в її невичерпні творчі можливості проникнуті “Легенди про зоряних капітанів” Г.Альтова.
…Машинально обминаючи калюжі, чоловік простував бетонною доріжкою, обсадженою присадкуватим вічнозеленим чагарником. Він дивився на головний корпус Енергоцентру і думав, що там, на пультах, стрілки контрольних приладів наближаються до риски, яка означає кінець довголітному чеканню. За Енергоцентром, у глибоких підвалах, зберігались занурені в рідкий гелій розрядні батареї. Вони були майже до краю насичені енергією. Ще ніколи ні для чого не нагромаджувалося так багато енергії. Сімнадцять років — вдень і вночі — підземними кабелями текла сюди енергія, зібрана на всіх континентах Землі.
— Чотири роки, — сказав чоловік, зупинившись біля лавки.
Вітер знехотя розхитував ліхтар, підвішений між двома стовпами. Ламана межа світла й тіні стрибала по дошках лавки. Чоловікові здалося, що тінь стоїть на місці, а лавка, наче жива істота, то поринає в морок, то відскакує назад, до світла. Чоловік погрозив лавці пальцем:
— Н-ні! Двадцять місяців…
Він не помічав, що кишеньковий радіофон давно подає сигнали. Вони здавалися чужими й далекими, ці сигнали, схожі на крик сполоханого птаха. Птах кричав голосніше, настійніше, не давав зосередитись — і чоловік урешті почув. Він дістав з кишені радіофон, покрутив регулятор наладки. На маленькому — з сірникову коробку — екрані з’явилося схвильоване обличчя чергового інженера.
— Ну? — запитав чоловік. Він не зносив, коли йому заважали думати.
— Вибачте, що я вас турбую…
— Ну? — нетерпляче повторив чоловік. Зайві слова завжди викликали у нього роздратування.
Інженер різким рухом зняв окуляри, але стримався і сказав майже спокійно:
— Вас хоче бачити секретар ученої ради академії.
— Гаразд. Передайте… будь ласка, передайте, що я на Південній алеї.
Чоловік сховав радіофон, сів на краєчок лавки і стомлено потер очі. Тільки-но він перестав думати, відразу підступила втома. Він глянув на Випромінювач (звідси було видно лише конус) і беззвучно розсміявся. Цієї ночі він розв’язав проблему, яка мучила його протягом кількох місяців. Так, у системі магнітного захисту дещо доведеться змінити. Та зате чотири роки перетворяться у двадцять місяців. Це зовсім мало: вдесятеро менше, ніж уже пройшло.
— Двадцять місяців, — сказав він, намагаючись розгледіти вершину конуса. — Але ж я придумаю ще що-небудь. Та й енергії даватимуть більше. Отож не двадцять, а тільки дев’ять… або сім…
І він раптом відчув, як лунко б’ється серце. Він завжди хвилювався, думаючи про ту мить, коли все буде готове. Але сьогодні серце билося занадто гучно. Так гучно, що він здригнувся, виразно почувши його стукіт.
Це були кроки в глибині алеї. Він обернувся, побачив жіночу постать і підвівся.
Жінка була дуже молода — набагато молодша від чоловіка, котрий чекав біля лавки. Костюм її нагадував одяг лижника. Сніг падав на чорне волосся, прибране у високу зачіску. Обличчя у жінки було м’яке, лагідне, і тому різкі зморщечки в куточках очей здавалися чужими, випадковими.
Вони зустрілися на середині алеї, під ліхтарем. Стояли за три кроки одне від одного, а по землі розгублено шастали їхні тіні.
Жінка тихо сказала: