Легенди про зоряних капітанів

Він помовчав, потім несподівано розсміявся:

— Хотілося поїхати за гори, до людей… Мене тягло туди. Я згадував наше урвище над Волгою… Гаразд. Не в цьому справа. Я не міг поїхати. Я знав, що не маю права дозволяти, щоб ця машина простоювала, — і він постукав пальцем об своє чоло. — Іноді я думаю, що мені просто не поталанило. В медицині, в біології, в хімії — в будь-якій галузі техніки я працював би разом з людьми. Я не був би такий самотній. Моя ж робота приковувала мене до письмового столу і вимагала самотності. Те, що я робив, лежало десь на межі теоретичної фізики і філософії. Осмислювання загальних ідей, пошуки загальних принципів… Так або майже так колись працював Ейнштейн. Мені не потрібні були лабораторії, не треба було їздити в експедиції… Мені надсилали відібрану інформацію. Десь робили для мене необхідні розрахунки… Спочатку в мене були Друзі, співробітники. Та з кожним роком моє завдання дедалі більше звужувалось. Енергія, енергія, енергія! В боротьбі за енергію я не міг витратити десяти хвилин на дружню розмову, і в мене не стало друзів. А співробітники… Я їх майже не бачу. Ми розмовляємо на відстані. Хтось будує частини Випромінювача; хіба я можу поїхати на завод? Хтось працює біля обчислювальних машин; хіба в мене є час на розмови з цими людьми?.. Сімнадцять років! Мабуть, цей шлях можна було пройти без такого напруження років за тридцять. Я пройшов цей шлях за сімнадцять — і дорого заплатив.

— Якби ти працював разом з людьми, — заперечила жінка, — цей шлях вдалося б пройти за дванадцять літ. Або й за десять. Ти про це не думав?

— Ні, — відказав він. — І тепер я так не думаю. Зрозумій: я не скаржусь і ні про що не жалкую. Це велике щастя — постійно жити у вихорі ідей, силою розуму пробиватися в ще не відому людям царину. Я ні про що не жалкую. Це моє життя. Так. Але ось приходиш ти і вимагаєш, щоб я сам усе перекреслив. Там гинуть троє. Вони присвятили життя розв’язанню якоїсь наукової задачі. Я теж присвятив своє життя розв’язанню наукової задачі. І ось ти хочеш врятувати їх. Благородно. Вельми благородно. Але чи розумієш ти, що тоді загину я? Я не можу чекати ще сімнадцять років, а без цього моє життя… Так ось, скажи: хіба справедливо їх рятувати ціною мого життя? Мабуть, моя робота теж важлива. Мабуть, мої сімнадцять років варті їхнього спуску на тридцять шість кілометрів. Тоді чому ж вони — так, а я — ні? Чому? Логіка все-таки на моєму боці. Логіка й справедливість.

Жінка не відповіла. Вона дивилася на сніг і думала, що там, під землею, троє людей задихаються від спеки. Холодильний пристрій, майже напевно, не працює, і невидимі потоки тепла просочуються крізь ізоляцію в глибину корабля…