Легенди про зоряних капітанів
- Автор: Альтшуллер Генрих Саулович
- Год: 1967
- Язык: украинский
- Год: Видавництво дитячої літератури “Веселка”
- Переводчик: Володимир Крекотень
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Легенди про зоряних капітанів». Краткое содержание книги:
Глибокою вірою в людину, в її невичерпні творчі можливості проникнуті “Легенди про зоряних капітанів” Г.Альтова.
— Дурниці! — з досадою перебив він. — Мій експеримент буде успішним. До того ж і негативний результат був би важливий для науки.
— Гаразд, я не заперечую. Та… на що ж ти все-таки наважуєшся?
— На що наважуюсь? — перепитав він. — Отже, рішення залежить від мене?
Вона відповіла дуже тихо:
— Так ухвалила рада.
— Тоді я проти. Я не віддам батареї.
— Чому? — спокійно запитала вона, і він відчув, як важко їй дається цей спокій.
— Не хвилюйся, — несподівано м’яким голосом сказав він. — Я спробую пояснити. Ти пам’ятаєш, який я був двадцять років тому? І ось тепер… Адже ти тільки на два роки молодша від мене. А я майже дід. Це добре, що ти не сперечаєшся. Ти завжди була чесною. Так ось, зараз я майже дід, а ти все ще молода. Мов тоді. Цей Випромінювач забрав у мене все. І тебе, і все життя.
— Ні, — заперечила вона. — Я сама…
— Хай так, — квапливо згодився він. — Хай так. Випромінювач не винен у тому, що я тебе втратив. Однак сімнадцять років я сиджу тут, на полігоні. Сімнадцять років! Ти мовчиш? Це добре. Ти й розумна, як і раніше. Ти розумієш, що, якби я працював тільки за двох чи за трьох, Випромінювач був би готовий через шістдесят років. Звичайно, мені допомагали. Мені допомагали набагато більше, ніж я просив. Але тисяча найкращих музик не заграє так, як може заграти один геніальний музика. Ти знаєш, я не переоцінюю себе.
— Знаю, — через силу промовила вона.
— В перші роки, — вів він далі, — мені було важко тут. Але я розумів, що несу відповідальність перед людьми за свій мозок. Я повинен був використати його з граничним коефіцієнтом корисної дії. Я працював по вісімнадцять годин на добу. І в кожну секунду з цих вісімнадцяти годин я примушував свій мозок працювати на всю потужність. Я домігся, щоб мене не чіпали лікарі. Я працював, не шкодуючи здоров’я…
Він помовчав, потім несподівано розсміявся:
— Хотілося поїхати за гори, до людей… Мене тягло туди. Я згадував наше урвище над Волгою… Гаразд. Не в цьому справа. Я не міг поїхати. Я знав, що не маю права дозволяти, щоб ця машина простоювала, — і він постукав пальцем об своє чоло. — Іноді я думаю, що мені просто не поталанило. В медицині, в біології, в хімії — в будь-якій галузі техніки я працював би разом з людьми. Я не був би такий самотній. Моя ж робота приковувала мене до письмового столу і вимагала самотності. Те, що я робив, лежало десь на межі теоретичної фізики і філософії. Осмислювання загальних ідей, пошуки загальних принципів… Так або майже так колись працював Ейнштейн. Мені не потрібні були лабораторії, не треба було їздити в експедиції… Мені надсилали відібрану інформацію. Десь робили для мене необхідні розрахунки… Спочатку в мене були Друзі, співробітники. Та з кожним роком моє завдання дедалі більше звужувалось. Енергія, енергія, енергія! В боротьбі за енергію я не міг витратити десяти хвилин на дружню розмову, і в мене не стало друзів. А співробітники… Я їх майже не бачу. Ми розмовляємо на відстані. Хтось будує частини Випромінювача; хіба я можу поїхати на завод? Хтось працює біля обчислювальних машин; хіба в мене є час на розмови з цими людьми?.. Сімнадцять років! Мабуть, цей шлях можна було пройти без такого напруження років за тридцять. Я пройшов цей шлях за сімнадцять — і дорого заплатив.
— Якби ти працював разом з людьми, — заперечила жінка, — цей шлях вдалося б пройти за дванадцять літ. Або й за десять. Ти про це не думав?
— Ні, — відказав він. — І тепер я так не думаю. Зрозумій: я не скаржусь і ні про що не жалкую. Це велике щастя — постійно жити у вихорі ідей, силою розуму пробиватися в ще не відому людям царину. Я ні про що не жалкую. Це моє життя. Так. Але ось приходиш ти і вимагаєш, щоб я сам усе перекреслив. Там гинуть троє. Вони присвятили життя розв’язанню якоїсь наукової задачі. Я теж присвятив своє життя розв’язанню наукової задачі. І ось ти хочеш врятувати їх. Благородно. Вельми благородно. Але чи розумієш ти, що тоді загину я? Я не можу чекати ще сімнадцять років, а без цього моє життя… Так ось, скажи: хіба справедливо їх рятувати ціною мого життя? Мабуть, моя робота теж важлива. Мабуть, мої сімнадцять років варті їхнього спуску на тридцять шість кілометрів. Тоді чому ж вони — так, а я — ні? Чому? Логіка все-таки на моєму боці. Логіка й справедливість.
Жінка не відповіла. Вона дивилася на сніг і думала, що там, під землею, троє людей задихаються від спеки. Холодильний пристрій, майже напевно, не працює, і невидимі потоки тепла просочуються крізь ізоляцію в глибину корабля…