Сусід

— Ого! — вирвалося в мене.

Таки Труш. Іван.

— От вам і ого. Думаєте все так просто? — аукціон, довідка експертизи, довідка на довідку ще однієї експертизи, тепер державної, а за ними ще третя — з-за кордону — для певності.

– І що? Таки Труш? — мені зробилося не піддавано цікаво.

— А хто його знає. Труша й за його життя настільки вдало підробляли, що сам автор з трудом відрізняв, а що вже сьогодні… Але чекайте-но, ми ж не про Труша мали побалакати, — чоловік раптом сам себе обірвав на пів-слові. — Щось я й справді розбалакався…

— Чому тоді я тут? — задала я резонне запитання.

— Річ в тому, — Генадій Юрієвич раптом спохмурнів і наче зробився ще нижчий, — річ в тому, що справи в банку не найкращі. Що б ми не робили, як би не старались — апетити в засновників такі, що годі задовольнити. Один з них порадив нам Володимира Петровича. Зі своїх джерел я отримав деякі дані щодо цього чоловіка. Особистість і справді неординарна та й спеціаліст з нього першокласний але… працює він так, наче сьогодні останній день — на грані фола. Та що найцікавіше — завжди виходить сухим з води. То ще та бестія… — чоловік замовк, мабуть, зважував чи сказав все і чи при цьому не сказав забагато.

— А до чого ж тут я, — спитала, вийшовши з трансу, в який мене ввела його одкровенність.

Поки керуючий банком розповідав про новоприбулого, зі здивуванням вслухалася в ті метеморфози які відбувалися зі мною. Наче поринула в чудовий сон в якому хоробрий і мужній рицар, зовнішністю разюче схожий на Володимира Петровича, рятує тендітну миловидну царівну, себто мене. І так мені від того гарно і спокійно на душі, наче нарешті сталося те, що уже давно повинно було статися.

— Безумовно, ні до чого, — чоловік знову всміхнувся.

За таку здатність шефа швидко вистигати й далі перебувати в доброму гуморі, чоловік користувався повагою серед підлеглих.

— То що я можу зробити?

— Оце вже інше запитання. По суті, — задоволено потер руки, — вам, Вікторіє, доведеться всього-навсього бути на сторожі.

— На сторожі чого? — ситуація виглядало занадто кумедно, аби бути серйозною.

— Аби, борони Боже, нічого не сталося, — в голосі загрозливо забриніли нотки роздратування.

Невже все так очевидно, подумала я і раптово похолола. Невже цей немолодий уже чоловік в піджаку зі задовгими рукавами та любов’ю до позолоти з ліпниною, настільки уважний та ще й з такою тонкою організацією чуттєвості, що за тих декілька хвилин, за які я ще й сама не встигла до кінця второпати, що зі мною відбувається, і що попри своє власне бажання потрапила таки під чари новоприбулого, а він… а Юрій Генадійєвич уже все побачив, зрозумів, відчув й тепер хоче мені засліпленій очі відкрити, від помилок застерегти.