Сусід
- Автор: Лукащук Христина
- Язык: украинский
- Год: Мультимедійне видавництво Стрельбицького
- Жанр: Короткие романтические романы
Электронная книга - «Сусід». Краткое содержание книги:
Автор розповідає про те, на що здатна жінка, котра любить, ба навіть на що не здатна жінка, котра любить. І зрештою — де границя між любов’ю і одержимістю?
Раптово мені зробилось так прикро за себе, що на очі вмить набігли сльози. А я ж, потрібно зауважити, не з сентиментальних. І чому це все на мою голову? Навіщо воно мені?
Жила собі як всі. То й що, що нічого особливого не було, що чоловік не дарував квітів, дрібних подарунків, не цілував на добраніч, не говорив: — «Доброго ранку, люба», не приносив кави до ліжка, не дивився на мене зі захопленням, не зауважував в якій я сукні, не міг згадати, що їв щойно на вечерю — так це у всіх так. І я начебто вже до цього звикла — не жалілася нікому, не вередувала, ультиматумів не ставила на кшталт: — «Або шуба, або я», навіть тихцем по ночах не плакала — звиклася.
Уявила собі, що це не я. Що це цілком інша жінка в якої така доля — карма так би мовити, а сама збоку на це все споглядала. Збоку воно не так болить…
І ті чоловіки… Я ніколи не ставала на сторону жінок, що чоловіків цуралися, зневажали чи просто ігнорували їх. Правда, я тих жінок і не осуджувала, бо завжди вважала — кожному своє, але потай тішилась, що той, нестерпний, за їхніми словами, чоловік в мене все ж є.
Зрештою, нема чого гріха таїти — вважала себе від тих жінок ліпшою. Бо ж якби і в них були чоловіки, то чи б вони тоді виступали та мітингували? А чому в них чоловіків нема? Бо вони на них не заслуговують: прати — не перуть, підлогу помити — це також нижче їхньої гідності, їсти варити тим жінкам також потрібно або по черзі з чоловіком, або домогосподарка, винайнята за гроші, хай варить… Коли чоловік таку жінку покине, то й питань не виникне, але ж мене…
Ніяк не можу до тями прийти після розлучення. Ніяк не второпаю що мені робити і до якої когорти покинутих жінок пристати. До тих, що чоловіків зневажають, але постійно про них теревені заводять чи до тих, які давно рукою на них махнули і живуть так, наче їх в природі не існує.
Скільки до себе не дослухаюсь — зрозуміти не годна. Щось глибо в середині мене каже, що не всі вони такі паскуди, як про них розказують а з іншого боку здоровий глузд та події останнього часу говорять самі за себе — нема кому вірити. Будь мудра…
Отак собі розмірковуючи, більше зі смутком, ніж з біллю, зловила себе на думці, що таки знаю, чому так зачепила мене вчорашня подія за самісіньке серце, що попри бажання чекаю продовження. Надія? Можливо…
Роздумування на кшталт того, що зранку все проясниться не виправдали сподівань. Про всяк випадок, того дня, йдучи до праці, вбрала нові майтки які берегла про всяк випадок. Правда, про який саме й сама не знала…
Якщо мене має збити машина і я маю лежати посеред людного місця в старих майтках, а нові лежатимуть в шухляді комоду, то вони нічим мені не допоможуть. Навпаки. Ця думка, попри всю трагічність ситуації, сверлитиме мені мозок. Відволікатиме від надання правильних відповідей молодому лікареві з каретки швидкої допомоги, від яких, можливо, залежатиме моє життя.
Чи у випадку, коли все-таки стріну чоловіка, якому захочеться віддатися. Прийду з ним додому, а ті ж майтки, котрі спокійнісінько лежатимуть на дні шухляди, також мене не порятують, а тільки дратуватимуть, бо чому вони там, у комоді, а не на мені.
В голові досі жила історія чоловікового друга Степана. Той якось розповів, що донині пам’ятає пригоду майже тридцятилітньої давнини. Пригадував, як вони дітьми, вертаючись зі школи натрапили на місце аварії. Розбився мотоцикл, на якому їхали хлопець з дівчиною. Товариш чоловіка не знав достеменно яким чином сталася катастрофа, не пам’ятав чи хтось вижив. Весь час з того моменту перед очима в Степана стояв лише один-єдиний застиглий кадр. В неприродній позі лежить нерухоме тіло дівчини, задерта догори спідниця і розкішна коронка від порваних при падінні панчох на звабливих стегнах молодої панянки.
Ми ще перепитували чи він упевнений, що то були саме панчохи на дівчині. В ті часи й звичайні колготи були дефіцитом. Степан ствердно кивав головою і запевняв, що він нічого не вигадує, бо такої краси, а особливо за трагічних обставин ні з чим не переплутаєш.
Панчохи вбрала також.
Щойно зайшла до кабінету, роззирнулась. За ніч начебто нічого й не змінилось, проте все було якимось іншим, наче чужим. Вирішила на хвилю застановитись, виробити стратегію. Пауза в роботі ще нікому не зашкодила. Запарила собі кави і втупилась у вікно, відпустивши погляд у безкраю синь.
— До вас можна, Вікторіє, — крізь прочинені двері зазирав, знаєте хто? Володимир Петрович… Володя…
— Можна, можна, — проказала трохи розгублено, бо я хоч і в майтках, зате все ще без стратегії, що виявляється однаково зле.
— Вибачте, якщо перешкоджаю, але тут, знаєте, терміново потрібно приняти рішення, — стояв у дверях, чемно чекаючи на запрошення ввійти.