Сусід
- Автор: Лукащук Христина
- Язык: украинский
- Год: Мультимедійне видавництво Стрельбицького
- Жанр: Короткие романтические романы
Электронная книга - «Сусід». Краткое содержание книги:
Автор розповідає про те, на що здатна жінка, котра любить, ба навіть на що не здатна жінка, котра любить. І зрештою — де границя між любов’ю і одержимістю?
— Та ні, не образив мене ніхто, просто я… я не впізнаю вас, Юріє Генадійовичу, — вичавила я зі себе повільно, намагаючись вловити реакцію чоловіка на мої слова.
— О, чудово, чудово, — керуючий задоволено потирав руки, — я ж бачу, Вікторіє Миколаївно, що ви все ще залишаєтесь відвертою і чесною. Чудово, чудово! — чоловік не приховував радості.
Щось новенького. Відколи ж це моя нездатність кривити душею, через яку не раз сама страждала і яку при кожній нагоді Юрій Генадієвич ставив мені як докір, стала чеснотою йому до вподоби.
— Гаразд, про що ми мали балакати? — що ж, спробувала я включитись в гру, яку запропонував шеф.
— О, Вікторіє, це ж зовсім інша розмова, — вигукнув він, — ви ж не проти що я вас так називатиму?
Низькорослий, з небритою шиєю, з трохи задовгими рукавами на піджаку, зате з кубинською сигарою в короткопалій правиці чоловік виглядав доволі гротескно і я мимоволі всміхнулась, незважаючи на не вельми приємну ситуацію.
— Ні, звичайно, не проти. Але одразу хочу безапеляційно заявити, що вас й надалі називатиму по імені й по батькові, — випалила я.
— Хай буде по вашому, Вікторіє. Хай буде по вашому, — задер вгору руки чоловік, наче звертався до небес, які от-от мали розкритись йому на зустріч.
Аромат дорогого тютюну поступово наповнював його кабінет. Я уважно розглядалась навколо, наче й справді була тут вперше. Нічогенько так. Кабінет вигідно відрізнявся від свого господаря. Тут очевидно попрацював дизайнер, та ще й який. Все: від клямки і до письмової ручки на столі — в одному стилі. Все дороге, але нічого не кидається в очі — ось чому я, мабуть, уваги не звертала до сих пір на всю цю красу. Зрештою, відомо, що гармонія завжди викликає відчуття природності, наче воно саме так і має бути, наче воно по іншому бути б не могло.
На столі — шість ваз і всі як одна зі синього венеційського скла. В кожній по свіжій гілочці троянди, які ростуть китицями. Ніжно рожеві. Цікаво хто їх йому сюди приносить і ще цікаво чи вони завжди тут були? Можливо, досі у вазах стояли інші квіти: іриси, флоксії, нарциси? Фіранки на вікнах з тонкого білого єдвабу, наче нижня спідниця нареченої. Зачіплені з витонченою простотою тоненькими стяжками за ковані карнизи. Ніяких тобі важких гардин, металевих завитків. Все дуже романтично, але водночас строго і по-діловому. Над столом Генадія Юрієвича живопис… Схоже Труш… На протилежній стіні однакового розміру дошки з цікавими геометричними орнаментами виконані на основі левкасу. Щось сучасне. Мабуть, авторська техніка. На підлозі кілька скульптур, які перегукуються з декоративними пластами на стінах. Цікаво де вони їх знайшли?
Мабуть, я зашарілась, зауваживши невластиву собі сентиментальність на роботі, бо шеф спинив на мені зацікавлений погляд. Складалось враження, що йому нестерпно кортить щось сказати, але повагавшись, видно вирішив змовчати.
— Юріє Генадієвичу, пробачте, але я тільки щойно зауважила з яким витонченим смаком виконаний дизайн інтер’єру вашого кабінету.
— Вікторіє, не жартуйте! Та ви й не могли нічого зауважити, бо ж тільки вчора тут усе закінчили. Бачите — ще й квіти свіжі. Чи думаєте я їх сам щоранку купую на базарі? Чи мій водій? — реготав шеф.
Цілком розгубилась і намагалася згадати коли й справді востаннє тут була? Тиждень, півтори тому? Так, я була тут таки майже два тижні тому. Невже за такий короткий термін можна простий примітивний кабінет керуючого банку перетворити на середовище, яке достойне місця на шпальтах найпрестижніших глянцевих журналів з архітектури та дизайну. З подивом відзначила, що задовгі рукави шефа вже якось не виглядали так однозначно смішно…
— Справді… Минуло майже два тижні як до вас не заходила. Але… невже за такий короткий… — я не договорила.
— Звичайно, звичайно, можна, — перебив він мене. — Особливо, коли на це є гроші.
Чоловік на мить задумався. Скрушно похитав головою, знизав плечима. Та за мить, одним коротким рухом відігнавши від себе непрохані спогади, всміхнувся до мене.
— Думаєте я сам не знаю, що це марнотратство. Думаєте сам не бачу, що дизайнер, якого запросили самі власники й гроша ламаного не вартий. Знали б ви, Вікторіє, скільки ми йому за цей проект заплатили. А скільки ще за те, що той клятий дизайнер сам власноручно за тими вазами, шторами та іншими витрибеньками їздив аж до Італії. Добре, що за квітками не спало йому на думку їхати до Голандії, — чоловік важко затряс головою, — і не думайте, що я не намагався їх схаменути. Втручався як міг. Казав, що якби хоч якась позолота, колони, ліпнина… то може б воно того і вартувало… ет, — розчаровано махнув рукою, наче щойно знову пережив свою поразку.