Відлуння любові: чоловіки
- Автор: Коллектив авторов
- Язык: украинский
- Год: Мультимедійне видавництво Стрельбицького
- Жанр: Короткие романтические романы
Электронная книга - «Відлуння любові: чоловіки». Краткое содержание книги:
Крім того, ця книжка бере участь в благочинній акції: за її допомоги ми збираємо гроші для наших солдат, які зараз виборюють українську незалежність на сході України в зоні АТО.
— Це не презумпція.
— Згоден, тоді вирушаю. Де той будинок, під вікнами якого шумить дощ?
— «Сталінка» за сотню кроків вверх по Сумській. Біля державного банку звертаєш вліво, потім ще з півсотні метрів по площі Поезії. Я гукну з балкону.
м. Харків
Михайло Блехман
Потім
Залишуся?
Та ні, вже треба йти…
Йти і думати: хто ж цей дурень, безсмертний, як сама дурість?…
Ниє застуджений поперек. Ноги майже не несуть — гудуть у клятих черевиках…
Все ж таки залишуся, посиджу на нашій з ним лавці. З деяких пір нас тут залишилося вдвічі менше, ніж в ті давні часи. Як не посміхнутися власним арифметичним здібностям. Розділилися два надвоє, в залишку виходить один і одна… Є він, тобто я, — але все одно це — рівно вдвічі менше, ніж було тоді, спочатку.
Почорнілі, відвислі щоки опівнічного неба усіяні бляклими, подекуди рожево-прищавий цяточками. І в цьому небі відбивається наше висихаюче озеро — бездонна водойма прісних слів, що ми їх роздратовано шпурляє один в одного.
Залишуся. Марно і безглуздо йти звідси, з цієї лави, нехай і давно задерев’янілої, від цього озера, в якому безліч схолоднілих шматочків золи, що колись біли вуглинами…
Сама знаю — не залишуся, все одно ж підведусь і піду — до наших чотирьох стін, побитим горохом докорів, образ і звинувачень. До розбитими горщиками не загоюються звинувачення, до отруйних черепків колючої іронії. Добра наживати виявилося навіть простіше, ніж передбачалося, — ось тільки добре, що у нас немає курей: було б сумно бачити, як вони відмовляються клювати ці легко нажиті золоті копійки, розкидані всюди — на подвір’ї, біля озера, в замку.
Піду, щоб знову перебирати хворими ногами в холодних черевиках по звичних білих сходах, схожих на білу халву, зачерствілу, коли вичерпалося моє дитинство. Черства халва — невже по ній вдавалося бігати?
Колись він, чекаючи моєї захопленої подяки, злетів вище пташиного польоту, але звідти мене неможливо не те що розгледіти, а хоча б помітити, — так чому ж захоплюватися і за що дякувати?
Політати, чи що, і мені, — я ж маю на це право, — щоб з висоти польоту не помічати обридлих дрібниць? На жаль, небо зайняте, двом у ньому можна лише розминутися. Та й дрібниць — всього нашого добра — нажито стільки, що нічого іншого, здається, вже й не залишилося. А добро все наживається й наживається…
— …Де ж ти, нарешті?
Хто з нас це запитав? Ні, не запитав, а спершу, дуже давно, роздратовано кинув, потім байдуже зауважив, потім втомлено позіхнув…
Якщо неясно, хто, значить — обидва?
— …Скільки можна збиратися?
Хто це говорить — він чи я? Навіть розминутися вже не вдається.
— …Ну, де ж ти?
Ключове питання. Точно ключ, що не підійшов до замка між нами, між ним і мною. Ніби замок, що не підійшов розділеним надвоє двом.
Я ставлю собі це питання тисячу разів на день. Я кручу й верчу мій ключ, але він слухняно і безвольно прокручується в зачиненому заржавілому замку, безсилий відімкнути його.
Я дивлюся в дзеркало — не стільки щоб подивитися, скільки щоб побачити себе, адже де ж ще я можу себе побачити? Якщо я десь і залишилася, то лише в дзеркалі, а скрізь, окрім дзеркала, хіба це — я?
— …Ти йдеш? Всі зібралися й чекають.
Чи впевнені вони, що чекають — мене? Чи знають вони моє ім'я? Чи пам'ятають, як мене кликали?
— Ваша величносте, дозвольте оголосити ваш вихід?…
Дозволю, звичайно, як не дозволити. А ви, натомість, дозволили б мені зрозуміти — куди і навіщо я зникла? А коли — я й сама пам'ятаю…
Адже і в дзеркалі — не я. Дивлюся, шукаю — не знаходжу.
Вдивляюся, визираю — але не бачу. Навіть у дзеркалі.
Під вікном — розвалений віз, який колись був парадним екіпажем. Вусатий кучер спить поруч із вічною мискою недоїденою гарбузової каші. Шестеро гостромордих, вузькохвостих коней розбрелися хто куди. Слуги в лівреях кольору відшмаганих дощем кущів, затертих, як мої незрозуміло до кого звернені прохання, хропуть собі у лакейській. Сплять усі, хто вирішив не приходити до мене з мого дитинства. Сплять, наче й не спали ніколи. Як ніби їх всього-навсього придумав той самий дурень — вічний, як сама дурість.
Все і всі — де їм годиться, це могло б заспокоїти.
Тільки й потрібно для щастя зрозуміти, де ж у моєму житті — я? Де я залишилася після того, як моє дитинство припинилося і всі, хто в ньому у мене був, розбрелися хто куди і поснули.
Поперек жалібно скиглить після задубілої лавки, від нескінченних палацових протягів…