Відлуння любові: чоловіки

— Познайомтесь, — Юрко підвівся в хмарах цигаркового диму з-за столу редакційної кав’яреньки. — Це Аркадія — наймолодший і найталановитіший архітектор нашого міста, героїня мого сьогоднішнього ранкового ефіру. Її проект отримав першу премію міжнародного конкурсу «Архітектори ХХІ століття». Дівчина не встигла долетіти літаком з Варшави до Харкова, а аеропорту вже вишикувалась черга бажаючих придбати її дебют. А їй всього лиш двадцять років. Три курси інженерно-будівельного. Вчись, студент!

І вже вмостившись, відрекомендував мене:

— Аркадіє, перед тобою наша знаменитість. Він не надто тямить в естетиці архітектурних форм, проте вщент руйнує брехливі прогнози наших синоптиків. Вадим з небом на «ти». Грім та блискавка — його стихія. І через неймовірну зайнятість, він рідко опускається з неба на Землю, через те наша з ним дружба неймовірно міцна.

— А я вас бачила, — кинула на мене поглядом новоявлена зірка архітектури, в якій я впізнав ту, яка очікувала на когось в коридорі редакції сьогодні вранці. — Випадково, в якомусь ток-шоу, і після цього довіряю тільки вашим прогнозам. Цікаво, як це вам вдається?

— Краще запитай в нього, як йому вдається лишатися живим за такої конкуренції?

— Дуже просто. Оскільки конкуренція державна, а значить — ніяка, — я лишався серйозним, почував себе скуто.

— Ні, я ж цілком серйозно, — не вгамовувалась героїня ранкового ефіру, — мені от що цікаво — ваше геніальне прогнозування має екстрасенсорне підґрунтя, чи фундаментально-академічне?

— Я не знаю, але насправді все доволі легко, а от пояснити — важко. От, наприклад, так само, як ви відчуваєте пропорції, форми. В мене аналогічне сприйняття природи. В якусь мить відчуваєш себе травою, деревом, річкою, а вони про погоду — все знають.

— Аркадіє, нехай це тебе не насторожує — він ще не дерево, — розсміявся Юрко, — і ти в цьому переконаєшся.

— Жартуєте? Чи це післяефірна релаксація? Але мені справді дуже цікаво?

— Гаразд, цю тему ви обговорити без мене. Краще чогось вип’ємо.

— Вадим, що будеш?

Я замовив горілки, Аркадія — «Рислінг». Й згодом відчув себе доволі комфортно та затишно: наче ми, які сидимо втрьох за одним столиком, знайомі багато років, у нас безліч спільних поразок і перемог. Ніхто ні від кого нічого не приховує, тому що ми завжди були разом.

Цей несподіваний, не зовсім справжній затишок подіяв настільки зворушливо, що на очі навернулись сльози. Словом — розкис. «Натікання хмарності перед холодним фронтом», — говорять синоптики. Нерви здають. Старію. Не в міру сентиментальний, занадто вразливий, чутливий, я стомився від грубощів життя і готовий пустити сльозу від випадкового дотику тендітної рученьки 20-літньої дівчинки. Про це я розмірковував, ретельно миючи руки в туалеті. Піду додому. Скільки ж можна, старий дурню, грати? Звідки ця жалість до самого себе? Помічаю, що за декілька кроків стоїть, витріщивши очі, хлопчик, і натхненно, потирає рукою матню.