Відлуння любові: чоловіки
- Автор: Коллектив авторов
- Язык: украинский
- Год: Мультимедійне видавництво Стрельбицького
- Жанр: Короткие романтические романы
Электронная книга - «Відлуння любові: чоловіки». Краткое содержание книги:
Крім того, ця книжка бере участь в благочинній акції: за її допомоги ми збираємо гроші для наших солдат, які зараз виборюють українську незалежність на сході України в зоні АТО.
З місця, не ступивши й кроку, легко можу дати йому ногою в живіт. А потім різкий удар в п’ятачок, щоб навзнак головою — і рожеві соплі на брудну кахлю.
— Не витріщайся, а то хребет труси висиплеться.
— Між іншим, — затьохкав він своїм голосочком, — тут давнішня стрілка для хлопчиків.
Боже мій, і тут не залишилось місця для нормального життя! Окинув поглядом цю жалюгідне створіння.
— Йшов би ти, хлопчику, краще до дівчаток, — застібуючись, я поплівся до дверей.
Доки пробирався до нашого столику, згадав, що так нічого й не довідався про проект Аркадії. Юрко не дав і слова мовити. Скільки вже сидимо, а я нічого про неї не знаю.
Чому ми слухаємо лише себе: і не важливо, розповідаємо, чи мовчимо? Звідки бажання безтактно нести порохняву у вічі співрозмовнику? Ми весь час завантажені, посилаємось на зайнятість, брак часу, але ж насправді зайняті всього лиш самими собою. І головне — нікому від такої зайнятості не стало легше.
«Так не довго і втопися можна. Тільки п’ятки мелькнуть, і тихе плесо вкриється дрібними бульбашками, — крадькома заглядаю в карі очі Аркадії. — Що вона робить в цьому місті? Доки не пізно — потрібно її рятувати. Я готовий віддати власний човен і рятівний жилет. Якщо сумніватиметься, що корабель справді йде на дно — силоміць виштовхаю за борт. А чому, власне, це мене хвилює? Насправді ж хвилюють мне випита горілка й карі очі навпроти. Один раз поглянув — і вже дурень».
— На коня? — запропонував Юрко.
— Вже час, — погодилась Аркадія. — Тільки за умови, що я пригощаю. Доволі прекрасний коктейль «Сублімація». Варто спробувати.
— Любиш випити чи сублімувати? — я помітив, що Аркадія не захмеліла, тоді як ми з Юрком добряче напідпитку.
— Ні те, ні друге, бо нажаль, наслідки в обох випадках однаковісінькі, -з серйозно відповіла архітекторша.
Любуюся її тоненькими, білими пальчиками на синьому склі фужеру й згадую Руслана. Цікаво, як би він охарактеризував її руки?
Їй — 20, нам — 35. Якими ж древніми й зачовганими, виглядимо ми зараз в її очах! Нудні, раз у раз повторюємося, частіше згадуємо про минуле, ніж розповідаємо щось нове. Її фундамент — інет, call-back, мобільник, Гаррі Поттер… І завтра для неї настане кінець світу, якщо плентаючись в ванну, вона виявить, що «не має зони покриття».
Що я тут роблю?
…Додому її проводжав Юрко. З’ясувалось, це зовсім поряд. Я б і сам охоче пройшовся поряд з ними сонним вуличками міста. Та краще іншим разом, бо напідпитку я занадто сентиментальний, від мене несе нафталіном.
На вулиці, обмінялися номерами телефонів. Прощаючись, наголосив, що хотів би ще раз побачитись, поговорити про архітектуру. А вона, усміхнувшись, відповіла, що навзаєм сподівається на зустріч, оскільки так і не довідалась про таємниці незвичайного прогнозування.
Десь йшов дощ. Точніше — поблизу сусіднього Бєлгорода. До ранку, а може й раніше, водяні хмари накриють Харків. Щоб скоротити шлях до метро, плутаю дворами, бо ще чого доброго, не встигну. Скоро дванадцята ночі.
В напівпорожньому вагоні метро розглядаю веселу компанію з двох дівчат та трьох юнаків. Всілись напроти мене й цмулять пиво. І самі такі ж різкі, як пиво: голосно говорять, вплітаючи через слово матюк, регочуть і зовсім ні на кого не звертають уваги. Заздрю я їм чи що? На наступній станції до вагону ввалилися ще купка таких самих. Майже діти. В хлопців — пози борзих баранів, руки вигнути дугою, наче по кавуну тримають попід руками, шиї, наче в гусаків — тільки не сичать. Один з них крізь зуби спльовує прямо на підлогу. Дівчатка зо сміху ледь на ногах тримаються, а хлопці в’яло, вимушено посміхаються.
З часів моєї юності уже виросло і влилося в життя нове покоління, й закономірно, що воно зовсім не схоже на нас тодішніх. А хотілося б. Відчуваю між нами прірву. Не різницю, а прірву. У цих молодих та заповзятих щось не так, щось там у них всередині барахлить.
Стоять, похитуючись чи від випитого, чи від щастя: зманіжені, прищаві юнці. Вони ніколи не знали і вже не узнають ні армії, ні романтики студентських будівельних загонів, ні осіннього трудового семестру на колгоспних полях, ні довгожданих зустрічей, ні гіркоти розлук. Смішно й водночас прикро дивитись, коли двадцятирічний здоровань сидить за комп’ютером і на повному серйозі бавиться дебільною стрілялкою, бо в свої двадцять він так і не зміг випустити справжню автоматну чергу по мішенях в гармидері полігону дивізійних навчань, стрибнути з парашутом, натиснути до межі акселератор броньованої машини вагою 35 тон… Та що там бойова машина? В своєму віці він не тримав в руках справжній АКМ. Цікаво, яким б вони «оригіналами» вигляділи усі ці віртуальні генерали в армії, під час курсу молодого бійця? Я ж знаю, я бачив — як плачуть і мочаться в штани такі ось мачо. І мені дуже шкода, що катарсис для справжніх чоловіків у вигляді служби в армії зразка 20–30 літньої давнини — тепер вже історія.