Корсунь-Шевченківська битва: сторінки історії.

Одночасно тривали бої за розширення прориву і закріплення успіху. Наші частини у відповідності з замислом операції нарощували натиск на фланги дуги фронту, що не давало можливості противнику перекинути сили на інші ділянки і перешкодити повному оточенню.

Треба відмітити, що в цих боях була досягнута тісна взаємодія наземних військ з авіацією. Бомбардувальники, штурмовики, винищувачі завдавали ворогові точних і сильних ударів, одночасно захищаючи наші позиції з повітря.

Війська 2 і 1 Українського фронтів, що вийшли назустріч один одному, з’єднались у районі Звенигородки і, таким чином, замкнули кільце оточення.

Оточеними виявились 11 і 42 німецькі армійські корпуси, до складу яких входили 112, 88, 82, 72, 167, 168, 57, 332 піхотні дивізії, 213 охоронна дивізія, танкова дивізія СС «Віккінг», мото-бригада СС «Валлонія». Чисельність оточених військ противника досягла 70-80 тисяч [2, 81].

Щоб уникнути даремного кровопролиття і знищення такої великої кількості людей, радянське військове командування 8 лютого 1944 року пред’явило командуванню і всьому офіцерському складу оточених військ противника ультиматум, в якому пропонувалося негайно припинити бойові дії і передати нам увесь особовий склад, а також непошкодженими зброю, бойове спорядження, транспортні засоби і техніку. При цьому офіцерам і солдатам, які припинять опір, гарантувались життя і безпека, а після закінчення війни — повернення на батьківщину. Всьому особовому складу частин залишали військову форму, знаки розрізнення й ордени, особисті речі й цінності, а старшим офіцерам — і холодну зброю. Всі, хто здасться, крім того, будуть забезпечені харчуванням, а хворі — медичною допомогою. Фашистське командування попереджувалось також, що на випадок відхилення ультиматуму війська Червоної армії і Військово-Повітряні Сили почнуть дії по знищенню оточених.

Безнадійність і приреченість свого становища цілком розуміло багато німецьких генералів і офіцерів. Вони хотіли прийняти ультиматум і капітулювати. Але вищі чини, які керували оточеними фашистськими військами, підкоряючись гітлерівським наказам триматися будь-що, втратили почуття реальності і продовжували опір.

Відповідь німецько-фашистського командування ми чекали 9 лютого об 11 годині за московським часом у районі східної околиці села Заріччя. Коли ультиматум був відхилений, наші війська почали генеральну атаку.

Щоб остаточно зупинити противника і знищити його оточені дивізії, на небезпечні напрями з інших ділянок фронту були підведені стрілецькі, танкові війська, артилерія, інженерні частини. Для більш чіткого узгодження дій тих військ, які мали брати участь в операції по знищенню ворога, керівництво ними було покладено на командуючого 2 Українським фронтом, з підпорядкуванням йому 27 армії 1 Українського фронту під командуванням генерал-лейтенанта С. Г. Трофименка.

У ході боїв на завершальному етапі цієї операції наші війська зайняли дуже важливі укріплені вузли оборони — Корсунь-Шевченківський, Вільшану, Городище, Вербівку, Петропавлівку, Орловець, Мліїв, Завадівку, Деренківець, Таганчу, Голяки, Янівку, Виграїв, Стеблів, Шендерівку, залізничні станції Валяву, Завадівку, Таганчу, Сотники. За відмінні бойові дії по знищенню оточених у районі Корсуня-Шевченківського німецько-фашистських військ Верховний Головнокомандуючий наказом від 18 лютого 1944 року оголосив подяку всім військам 2 Українського фронту, що брали участь у боях, а також особисто генералу армії І. С. Конєву, який керував операцією.

Звичайно, фашисти вживали ряд заходів по врятуванню оточеного угруповання. Ще з 5 лютого вони намагалися прорвати ззовні кільце оточення на південь від Звенигородки. З цією метою гітлерівці стягнули з інших ділянок фронту в район на захід і південний захід від Звенигородки вісім танкових дивізій, озброєних головним чином танками типу «Тигр», «Пантера» і самохідними гарматами типу «Фердинанд», а також декілька повністю укомплектованих піхотних дивізій. У районі битви, крім того, було зосереджено понад 600 бомбардувальників, винищувачів і транспортних літаків.

На південь від Звенигородки противнику вдалося, хоч і на незначній території, вклинитися в бойові порядки наших військ. Однак, зустрівши рішучий опір, він так і не зміг подати допомогу оточеному угрупованню.

...За час боїв з 5 по 18 лютого військами фронту було знищено 430 літаків, 155 танків, 376 гармат різного калібру, 59 самохідних гармат, 269 мінометів, 900 кулеметів. За цей же час війська 2 Українського фронту захопили трофеї: літаків — 41, танків — 116, бронемашин — 32, гармат різного калібру — 618, самохідних гармат — 51, мінометів — 267, кулеметів — 789, бронетранспортерів — 85, автомашин — 10000, паровозів — 7, вагонів і цистерн — 415, тягачів — 127, возів з військовими вантажами — 4050, коней — 6418, протигазів — 39200, складів з боєприпасами і різним військовим майном — 64. Було взято в полон 18200 солдатів і офіцерів противника [2, 86].

Німецько-фашистське командування, зазнавши такої великої поразки, спробувало спішно відновити роздроблений фронт. На Правобережну Україну стягувались дивізії з Румунії, Угорщини, Франції, Югославії, Данії і з самої Німеччини. Все, що можна було, бралося з резерву Верховного головнокомандування сухопутних військ та з інших ділянок радянсько-німецького фронту і також направлялось на зміцнення опорних пунктів на Правобережній Україні.

Це можна було зрозуміти. Гітлер враховував важливе стратегічне становище Правобережної України та Криму і їх утриманню надавав особливого значення. Багаті продовольчі ресурси, корисні копалини не давали фашистам спокою. Та це ще не все. Правобережна Україна — останній рубіж на шляху радянських військ до Балкан, країн Східної Європи. «Фронт швидко наближався до Балкан,— писав фашистський генерал піхоти Курт фон Тіппельскірх, — доводилося побоюватись, що, коли події й далі будуть розгортатися з такою ж швидкістю, Румунія, Болгарія й Угорщина, незважаючи на свій страх перед більшовизмом, стануть ненадійними союзниками. Приклад Італії був у цьому відношенні дуже показовим» [3, 323].