Корсунь-Шевченківська битва: сторінки історії.

Це було у лютому 1944 року. Протягом трьох тижнів на Правобережжі України було оточено й знищено десять дивізій та одну бригаду німців. Проведення за короткий строк і в складних метеорологічних умовах цієї операції при порівняно невеликих наших втратах свідчило про високий рівень військового мистецтва радянських полководців та бойових якостей солдатів і офіцерів.

Перемога ще і ще раз показала безмежну відданість радянських воїнів нашому народу, партії і уряду, соціалістичній Батьківщині. У боях, що не припинялися ні вдень, ні вночі, у непролазному болоті, у морози та хуртовину наші воїни показали мужність, військову дружбу і взаємну бойову виручку. Вони проявили здатність стійко переносити великі нестатки і тягар фронтового життя.

Наша 4 гвардійська армія, якою тимчасово командував гвардії генерал-майор О. І. Рижов (член Військової ради — гвардії генерал-майор І. А. Гаврилов), і 53 армія, що була сусідом ліворуч, дістали завдання прорвати підготовлену оборону німців на фронті від Вербівки до Василівки і наступати на Шполу та Звенигородку. У прорив вводилися 5 гвардійська танкова армія гвардії генерал-полковника П. О. Ротмістрова та 5 гвардійський Донський козачий кавалерійський корпус гвардії генерал-майора О. Г. Селіванова. Назустріч нам за 120 кілометрів із заходу проривали німецький виступ 6 танкова, 40 і 27 армії 1 Українського фронту.

Як відомо, для прориву потрібно насамперед зламати оборону, а потім, коли почнеться атака танків і піхоти, підтримати їх вогнем артилерії, мінометів та авіації. Всього в нас тоді виходило на кожні 10 кілометрів прориву по 115-120 гармат і мінометів.

До операції готувались енергійно і дружно. Вирішувались питання розвідки, придушення ворога, взаємодії з піхотою і танками. Для цього використовувалась кожна хвилина. Тим більше, що на фронті в останні дні встановилося затишшя. Лише зрідка було чутно короткі черги автоматні чи кулеметні, та вночі німці методично освітлювали ракетами підходи до своїх позицій. Штаб артилерії розташувався в містечку Кам’янка. Тут колись О. С. Пушкін гостював у свого друга В. Л. Давидова. Пізніше до Давидових приїжджав і композитор П. І. Чайковський. Було боляче дивитись на спустошений німцями музей.

За добу до загального наступу від кожної дивізії першого ешелону армії після короткого і точного артилерійського вогню пішли в атаку розвідувальні батальйони. У результаті їх сміливих і енергійних дій були захоплені панівні висоти на околиці села Баландине і визволено село Коханівка.

25 січня наші гвардійські дивізії разом з передовими підрозділами 5 танкової армїї продовжували розгортати наступ. Наприкінці дня прорив досяг 13 кілометрів по фронту і 12 — в глибину. 5 танкова армія вийшла в район Шполи.

Таким чином, у результаті енергійних нічних дій наших піхотинців, підтриманих окремими артилерійськими дивізіонами, оборона ворога була зім’ята. 28 січня танкісти 5 і 6 армій 1 та 2 Українських фронтів, зустрівшись у Звенигородці, відрізали корсунь-шевченківське угруповання фашистських військ.

Через три дні німці підтягли свої оперативні резерви, намагаючись закрити прорив. Бої йшли і вдень, і вночі. Нерідко вони носили характер зустрічних. Великі населені пункти оборонялися посиленими гарнізонами.

У цих умовах артилеристам доводилося проводити широкі маневри, щоб своєчасно прийти на допомогу саме туди, де вона була найбільш потрібна. Офіцери і солдати добре розуміли, що все тепер залежить від рішучих і раптових дій, від їх уміння використати обстановку.

Золотими літерами в історію Великої Вітчизняної війни вписано подвиг командира мінометного взводу гвардії молодшого лейтенанта С. Г. Постєвого, який вступив в єдиноборство з колоною німців, що рухалась у напрямку до села Капітанівки. У нерівному бою молодий офіцер знищив кілька десятків гітлерівців і спалив два танки. Указом Президії Верховної Ради СРСР С. Г. Постєвому за виявлену хоробрість було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Серед багатьох мужніх, беззавітно відданих Батьківщині бійців і офіцерів пригадується незабутній командир однієї батареї Хачатурян. Він сміливо виходив на вогневі позиції і влучно знищував живу силу і техніку ворога. На рахунку батареї — кілька спалених фашистських танків і самохідних артилерійських установок, сотні гітлерівців.

З великою майстерністю вів вогонь по фашистах біля села Тишківки командир кінно-мінометної батареї 214 кавалерійського полку старший лейтенант Коменчук. Гвардії старшина Махмудов, який командував мінометною батареєю 39 гвардійського кавалерійського полку, у бою за Капітанівку успішно відсікав німецьку піхоту від танків і особисто знищив три кулемети. У жорстокому бою Махмудов загинув. Посмертно його було нагороджено орденом Вітчизняної війни І ступеня.

У боях за це село виявив велику стійкість командир 76-мм гармати кінної батареї 214 кавалерійського полку старший сержант таджик Ісахаджаєв. Вміло діяли в цьому ж бою мінометники кінної батареї, якою командував старший лейтенант Панікоровський, та багато інших артилеристів.

Воїни-гвардійці вели бої в складі підрозділів, а якщо траплялося, то один на один і навіть вступали в єдиноборство з кількома фашистами. У цьому проявилася явна моральна перевага наших бійців. Ґрунтувалася вона на усвідомленні свого військового і громадянського обов’язку перед народом, перед Батьківщиною, На початку лютого внутрішнє кільце оточення не тільки ущільнювалось, але й скорочувалось, стискувалось. Праворуч, поблизу сіл Бурти і В’язівок, діяла 7 гвардійська повітрянодесантна та 252 стрілецька дивізії 20 гвардійського стрілецького корпусу гвардії генерал-майора М. І. Бірюкова. Незважаючи на погану погоду, артилеристів активно підтримували авіатори. Полонений офіцер з танкової дивізії СС «Вікінг» гауптштурмфюрер Курт Шадлер говорив: «Операція по оточенню і знищенню німецьких дивізій у районі Корсуня була проведена Червоною армією в дуже короткий строк, особливо, якщо врахувати стан шляхів. Дуже швидко були введені в прорив важкі гармати. Полкова артилерія була маневрена й оперативно перекидалася вами з однієї ділянки на іншу. Вогонь артилерії був настільки точним, що наші втрати в живій силі і техніці на час мого полонення становили не менше 60-70 відсотків» [1, 101].

Ведучи успішні бої, наші війська зайняли Воронівку, Вербівку та інші населені пункти. Звуження кільця оточених гальмувалось стійкою обороною села Бурти. Саме тут гітлерівці намагалися з’єднатися з тими, що безуспішно пробивались ззовні через Єрки. Як згадує колишній командир 7 гвардійської повітрянодесантної дивізії гвардії генерал-майор Д. А. Дричкін, після неодноразових невдалих спроб захопити Бурти з фронту командиру 29 гвардійського повітрянодесантного полку гвардії полковнику І. І. Голоду вдалося вночі обійти село справа. На світанку полк вдарив по флангу німців, які оборонялись. Його підтримав 18 гвардійський полк десантників. Надвечір Бурти були повністю очищені. 9 лютого разом з частинами сусідньої 52 армії було визволено місто і залізничний вузол Городище.

Тепер німці вже втратили надію з’єднатися з тими, що наступали від Єрок, і почали відкочуватись на північ до Корсуня-Шевченківського. У Городищі вони покинули тисячі автомашин з військовим вантажем і пораненими.