Лист до короля

— Ви всі вірні піддані короля Унавена і вороги Евіл-лану?

Кожен дивився на нього з мовчазним здивуванням.

— Так, — нарешті промовив Ардок, — але чому ти питаєш? Ми сподіваємося на мир; наслідки розбрату відчуваються і тут, хоча від Данґрії до Евіллану далеко. Але знову ж таки — чому ти питаєш про це?

— Я думаю, що ваш бурмистер є другом Евіллану. Точніше, переконаний у цьому!

Ці слова усіх спантеличили. І лише Ірувен зауважив:

— Мене це не дивує. Я завжди це відчував і саме цього й боявся.

— Звідки ти знаєш?! — вигукнув Ардок.

— Тихше, тихше, — застеріг трактирник. — Це серйозне звинувачення, яке не можна поширювати, перш ніж ми не переконаємося, що це правда.

— На жаль, я мало що можу розповісти вам, — почав Тіурі. — Більша частина того, що я знаю — і це не так багато, — є таємницею. Але я певен того, що бурмистер якось пов’язаний з Евілланом і що він затримав мене й мого товариша за дорученням шпигунів з Евіллану.

— Але ж от-от буде укладено мир! — перебив його Долвен.

— Та помовч ти, дай йому договорити!

— Ще можу розказати ось що. У королівстві Даго-ната мене переслідували Червоні Вершники і напали на мене.

— Червоні Вершники з Евіллану, — прошепотів Ірувен.

— Так, Червоні Вершники з Евіллану, слуги Чорного Лицаря з Червоним Щитом.

— Одного з лицарів правителя Евіллану, — пробурмотів Ардок.

— Але що вони робили в королівстві Дагоната? -спитав хтось. — Ви ж не воюєте з цією країною на півдні?

— Ні. Наше королівство тут ні до чого. Вони переслідували одного з лицарів короля Унавена.

— Лицаря короля Унавена? — перепитав Ардок. -Котрого? Чи не Андомара Інґевелльського?

— Лицаря з Білим Щитом, — відповів Тіурі.

— Усі лицарі короля носять білі щити, — мовив трактирник.

— Когось із Лицарів з Білим Щитом, — повторив Тіурі.

Він вирішив не називати імені лицаря й не розповідати, що того було вбито Червоними Вершниками. Зрештою, йому було сказано, що доручення слід збе-регти в таємниці, так він і чинитиме, доки не зможе розповісти всього королю Унавену.

— Бурмистер отримав листа зі сходу, — продовжував він, — після чого розпорядився, аби до нього приводили всіх юнаків від чотирнадцяти до вісімнадцяти років. Це розповів мені його писар.

— Його писар? — перепитав трактирник.

— Так, — сказав Долвен, — цей, отже, також на нашому боці.

— Але навіщо йому знадобилися ті юнаки? — дивувався Ардок.

Тіурі промовчав.

— Ти ще не второпав, що це секрет? — запитав Ірувен. — Він шукає когось — одного чи двох. Мартин, звісно, знає, для чого, але не може розказати.

— Усе, що я розповів вам, — правда. Ви маєте повірити мені й допомогти. Зрозумійте, від цього залежить усе!

— Чим ми можемо тобі допомогти? — поцікавився Ардок.

— Мені треба якомога швидше їхати далі, але спершу.

— А як же бурмистер?! — вигукнули разом Долвен та його сусід.

— .Спершу я маю звільнити Паккі, мого друга. Я не можу покинути його тут.