Вогнедан, Повелитель… [uk]

— О, — вимовив Ранок з таким згіршенням, що дівчина мимоволі посміхнулася, — ну чому мені так не щастить… Я все життя мрію, аби мене покохала дівчина-воїн, а замість того мені на руки сідають барвисті метелики, котрі ніколи не бували в лялечці-кольчузі… Барви їхніх крил прекрасні, але…

— Але, милий брате, напевне ти приніс з собою таку судьбу з минулих життів, — проспівав, наче віола, знайомий Дані голос, — чи це дуже чемно з твого боку — освідчуватись панні, котра очікує на твого приятеля?

— О, ні! — Ранок аж очі заплющив, — я таки дійсно зробив в минулому житті щось лихе і саме стосовно діви-войовниці! Мало того, що ця горда панна не хоче навіть глянути у мій бік, так вона ще й очікує не на когось іншого, а на мого рятівника і побратима… Мій брате Світанку, я навіть не можу викликати тебе на поєдинок, бо зобов’язаний тобі життям… Благаю тебе — дай мені хоча б одну можливість… Нехай ця панна, вишневі очі якої вбивають певніше за ішторнійські стріли, подивиться на нас обох, порівняє і вибере того, з ким танцюватиме цього вечора.

Ранок, сміючись, став поруч з приятелем, плече в плече. Його друг лише усміхнувся трохи докірливо. Сині очі Світанка дивилися на дівчину з-під важких вій зовсім не самовпевнено, а якось насторожено, неначе цей гордий красень боявся, що його відштовхнуть.

— У сяйві Місяця, — мовив він стиха,

Що пропливав по небу

Зустрів посеред ночі

І не встиг

Уволю надивитися на тебе…

А друга мого ви бачили при світлі дня, мила панно, і тому ваш вибір…

Дана піднялася зі стільчика і поправила у волоссі білу квітку зоредиву.

— Не знаю,

Хто раніше відцвіте, — сказала стиха,

Вона, чи я,

та милуватись буду

Її осяйним цвітом…

Нехай зоредиви недовговічні, але…

— Я знову програв, — мовив пан Ранок, зітхнувши, — не щастить мені в коханні. Піду запрошу на танок пані Гордану, бо вона дивиться сюди, наче розлючена подруга парда. На жаль, невміння тамувати почуття…

Дана подивилася туди, куди повернув голову Ранок, і побачила вродливу кругловуху пані, котра дійсно дивилася в їхній бік доволі похмурим поглядом.

— Піду заспокою свого любого метелика, — сказав Ранок, — інакше він перетвориться на кажана і розірве мені серце гострими кігтиками ревнощів. Розважайся, милий друже, заздрю тобі… Білою заздрістю… Білою…

Він рушив у бік пані Гордани легко, наче вже танцюючи. Дана зі Світанком зосталися вдвох. Цей жартівливий вибір наче додав їм приязні.

— Що це за музика? — спитав Світанок, почувши, як заграв оркестр, — я не чув такої…

— О, це «Вежі Ігворри», — відповіла Дана може занадто поспішно, — цей танок — витвір одного шляхтича, закоханого в князівну Владимиру. Вона не поспішає відповідати йому взаємністю, і тому… Прекрасна новинка, я сама почула цю мелодію нещодавно…