He відпускай мене
- Автор: Ишигуро Кадзуо
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-295-6
- Переводчик: София Юрьевна Андрухович
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «He відпускай мене». Краткое содержание книги:
«Не відпускай мене» у перекладі Софії Андрухович — перша книжка Кадзуо Ішіґуро, видана українською мовою. Оформили видання Назар Гайдучик та Оксана Йориш, роботи яких наче стоп-кадри з намальованого кіно додали тонкій емоційній напрузі тексту ще й гри світлотіней та динамічних акцентів.
— Цікаво, як він сюди потрапив, — сказала я. Я підвищила голос, щоб інші двоє мене почули, і очікувала відлуння. Але звук пролунав несподівано близько, мов у кімнаті з килимом.
Тоді я почула позаду голос Томмі:
— Можливо, таким сьогодні є Гейлшем. Як думаєте?
— Чому він має таким бути? — у голосі Рут вчувалось невдаване збентеження. — Він же не міг перетворитись на болото тільки тому, що його закрили.
— Таки справді. Я не подумав. Але тепер Гейлшем завжди уявляється мені саме таким. В цьому немає жодної логіки. Насправді це дуже нагадує картинку з моєї уяви. Тільки там, звісно, немає човна. Якщо там справді так, це ще не найгірше.
— Цікаво, — мовила Рут. — Мені недавно наснився сон. Снилося, що я у класі № 14. Я знала, що нашу установу закрили, але я сиділа у класі № 14 і визирала з вікна, а там, назовні, все тонуло у воді. Немов велетенське озеро. Я бачила, як повз моє вікно пропливає сміття, бачила порожні коробки від напоїв, геть усе. І при цьому я не відчувала паніки. Картинка заспокоювала мене, вмиротворювала — як і це місце. Я знала, що я в безпеці, просто нашу школу закрили.
— Знаєте, — сказав Томмі, — у нашому центрі якийсь час лежала Меґ Б. Недавно вона поїхала кудись на північ, на третю виїмку. Я не чув, як у неї справи. Ви не чули?
Я похитала головою, а коли не почула відповіді Рут, обернулась, щоб на неї поглянути. Спершу я думала, що вона дивиться на човен, а тоді зрозуміла — її погляд був зосереджений на білій смузі від літака вдалині, що повільно видирався догори.
Тоді вона сказала:
— Розповім, що я чула. Я чула про Кріссі. Чула, що вона вичерпалась під час другої виїмки.
— Я чув це також, — сказав Томмі. — Мабуть, це правда. Мені те саме казали. Як шкода. У неї теж була друга виїмка. Я радий, що зі мною такого не сталось.
— Думаю, таке трапляється частіше, ніж нам повідомляють, — сказала Рут. — Ось моя опікунка. Вона, мабуть, знає правду. Але не скаже.
— Тут не існує жодної змови, — сказала я, знову обертаючись до човна. — Іноді таке стається. Сумно було довідатись про Кріссі. Але так нечасто відбувається. Сьогодні все роблять дуже обережно.
— Закладаюсь, це трапляється набагато частіше, ніж нам розповідають, — знову повторила Рут. — Ось чому нас постійно переводять з місця на місце між виїмками.
— Якось я зустріла Родні, — сказала я. — Невдовзі після того, як Кріссі вичерпалась. Бачила його в цій клініці в Північному Вельсі. Він добре почувався.
— Закладаюсь, він усе одно страждав через Кріссі, — сказала Рут. Тоді повернулась до Томмі:
— Вони й половини нам не розповідають, бачиш?
— Насправді, — мовила я, — він не аж так страждав. Безперечно, він сумував. Але непогано давав собі раду. Вони й так уже кілька років не бачились. Він казав, що Кріссі не була б проти того, що трапилось. А він мав би це знати.
— Звідки йому таке знати? — запитала Рут. — Звідки він міг знати про почуття Кріссі? Про те, чого вона б хотіла? Це не він лежав на тому столі, хапаючись за життя. Звідки йому таке знати?
Спалах люті нагадав мені про давню Рут, і я знову до неї обернулась. Можливо, через відблиск в її очах мені здалося, що вона дивиться на мене з важким, жорстким виразом.
— Це недобре, — сказав Томмі. — Вичерпатись на другій виїмці. Це недобре.
— Не можу повірити, що Родні нормально це сприйняв, — сказала Рут. — Ти ж розмовляла з ним усього кілька хвилин. Як із цього можна робити висновки?
— Ну так, — мовив Томмі, — але ж Кеті каже, що вони давно розійшлися…
— Це неважливо, — відрізала Рут. — У деяких випадках це тільки все погіршує.
— Мені доводилось бачити чимало людей, які були на місці Родні, — сказала я. — Їм вдавалось змиритися.
— Звідки тобі знати? — запитала Рут. — Звідки ти можеш таке знати? Ти ж досі опікунка.
— У ролі опікунки мені доводиться багато всякого бачити. Неймовірно багато.
— Вона цього не знає, правда, Томмі? Не знає, як воно насправді.
Якусь мить ми обидві дивились на Томмі, але він не відривав погляду від човна. Тоді сказав:
— В моєму центрі був один хлопець. Він постійно хвилювався, що не переживе другої. Казав, що кістками відчуває. Але все склалося добре. Щойно третю пройшов, і з ним все чудово, — він приклав долоню дашком до чола. — Я не був надто дбайливим опікуном. Навіть водити не навчився. Мабуть, тому так рано прийшло повідомлення про мою першу. Знаю, що це начебто не так працює, але переконаний, що річ саме в цьому. Я й не заперечував. Донор я хороший, а от опікуном був незугарним.