Невідоме Розстріляне Відродження

– Товаришу міліціонере, ви бачили – собака… побіг вулицею… – звернувся я до нього.

Він повернув голене обличчя до мене, глянув, придивився і спочатку посміхнувся, а потім витяг свисток…

Викрутився я тим, що я валківський простак і думав про Київ, як про Париж. Тепер я знаю, що в Києві собак на вулицях чимало. Багато їх, мабуть, і в Парижі.

Трапилося так, що я опинився без кватирі. Я проблукав до двох, стомився, обрид людям, але ніде не знайшов і поганого кутка. Спочиваючи в парку, я дочитав «По огонь» Роні Старшого. Потім, думаючи про твір і про кватирю, я пішов на Інститутську. І хоч вже знав, що собаки вулицями бігають, – здивувався знову, побачивши як ціла турма псів, чорних, білих – до десятка – накинулися один на другого за суку так, що один кудлатий рудий цуцлай там і здох. Сука ж постояла, флегматично глянула на «ухажорів», задоволено помахала хвостом і побігла геть. Люди, махаючи руками, з гиком, свистом, реготом розігнали псів, а я згадав про міліціонера й про Валки. Собаки заспокоїлись і побігли за сукою.

– Що ж, тьотю, собаки у вас на вулицях, га?.. – звернувся я до незнайомої мені жінки з кошиком.

Тьотя глянула на мене чорними стомленими очима й слабким надірваним голосом сказала:

– Собаки?.. Собаки – животне царство… Що собаки… Тут не таке єсть.

Мені здалося, що у цієї жінки щось болить у грудях – такий слабкий був її голос, – що вона нещасна, і я не хотів її розпитувати. Але коли я пішов і озирнувся, щоб глянути на чудні очи цієї жінки, то побачив, що вона йде за мною.

– А ви що ж, собак не бачили? – спитала вона, нагнавши мене.

Ми розговорилися. Жінці цікаво було знати, звідки я, чого без кватирі. Розповівши докладно про себе, я в свою чергу розпитав про неї. Виявилося, що живе вона за Шиянівською біля старої дороги. Живе бідно, заробляє тим, що ходить банити білизну робітникам; п’ять карбованців щомісяця вона мала за кімнату, що її здавала, але тепер ця кімната вільна. Їх – троє… власне, двоє: вона та чоловік ніби її, інвалід.

– Слухайте, – зрадів я, – може, я найму цю кімнату, можна мені глянути?

Жінка згодилася і я пішов за нею.

Шиянівська була за печерським базаром, а провулок перетинав кінець її. Я вгадував, куди заверне жінка, але щоб не випереджати її, ішов за нею. Жінка йшла не поспішаючи, і їй, мабуть, було дуже важко йти, бо вона часто зупинялася, набирала в груди повітря і брала кошик то лівою, то правою рукою.

Їй було років тридцять. Чорне схудле обличчя, з великими темними очима, вражало схованим болем і було схоже на обличчя чужоземки. Тонкі, чисті пальці наче нічого не робили, але я згадав, що вона миє. Постать виснажена роботою.

Завернула вона у ворота, обмазані жовтою фарбою, старі, зроблені з якимсь залізничним смаком із казенних рейок. «Невже вона живе в цьому будинкові?» – подумав я, побачивши чепурний будинок із цегли, вибілений глиною, на дві кватирі.