Хатина дядька Тома
- Автор: Бичер-Стоу Гарриет
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Переводчик: Л. Кузнєцова
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Хатина дядька Тома». Краткое содержание книги:
— Та ну ж бо, сестрице,— сказав Сен-Клер, вмощуючись на підлозі й кладучи голову їй на коліна,— не беріть цього так близько до серця! Ви ж знаєте, я завжди був негідний і зухвалий хлопчисько. Просто я люблю дратувати вас, ото й тільки,— щоб побачити, як ви розпалюєтесь. Як на мене, ви до краю, до знемоги доброчинна особа. Таки доброчинна, що мені аж несила про це думати. #
— Це ж дуже серйозна розмова, друже мій Огюстен,— сказала міс Офелія, поклавши йому руку на чоло.
— Страшенно серйозна,— погодився Сен-Клер,— а я... а мене в таку спекоту просто нудить від серйозних розмов. Де ж би то заноситись у високі матерії, коли й від москітів спокою нема, і взагалі... О, ідея! — вигукнув він, ураз підводячись.— Тепер я розумію, чому північні народи доброчесніші від південних,— ось у чому вся штука.
— Ой Огюстене, який же ви пустомолот!
— Хіба? А втім, може й так. Одначе раз у житті я дозволю собі бути серйозним. Дайте мені лиш отой кошик з апельсинами, і я зроблю над собою таке зусилля... Отже, починаю,— мовив Сен-Клер, присуваючи до себе кошик.— Коли обставини змушують людину тримати в рабстві два-три десятки таких самих як вона, хробаків, повага до громадської думки вимагає...
— Щось я не бачу, щоб ви говорили Дуже серйозно,— обізвалася міс Офелія.
— Заждіть, я ж іще тільки почав. Ви слухайте, що буде далі. Коротко кажучи, сестрице,— мовив він, і його вродливе обличчя прибрало поважного й замисленого виразу,— як на мене, то про рабовласництво двох думок бути не може. Плантатори, що наживають на цьому грубі гроші, і священики, що всіляко догоджають плантаторам, і політичні діячі, що хочуть покласти його в основу свого урядування,— всі вони аж із шкури пнуться, аби лиш перекрутити правду, так що цілий світ з того дивується. Та все ж ні вони самі, ні хто інший у світі не вірить їхнім словам ані на крихту. Рабство йде від нечистого — ось у чім суть, і, по-моєму, це одна з найбільших його мерзот.
Міс Офелія перестала плести й вражено дивилася на нього, а Сен-Клер, явно потішений цим, провадив далі:
— Ви, як я бачу, вражені. Та вислухайте мене до кінця, і ви все зрозумієте. Що воно, зрештою, таке, це трикляте рабство? Відкиньмо всі прикраси й погляньмо в корінь, у самісіньку суть. То що ж ми побачимо? А ось що. Мій чорний брат темний і слабкий, а я розумний і сильний — отож мені можна привласнювати все, що він має, а йому давати лиш те, що мені непотрібне. Я ж бо вмію і м о ж у це робити. Все, що для мене надто важке, брудне чи неприємне, я можу перекласти на нього. Я не люблю працювати — нехай працює чорний. Мені не хочеться пектись на сонці — нехай, печеться чорний. Нехай чорний заробляє гроші, а я витрачатиму їх на себе. Нехай чорний лягає в калюжу, а я перейду собі, мов по сухому. Все життя, аж до смерті, він мусить вдовольняти мою волю, а не свою власну. Ось що таке, по-моєму, рабство!..
Сен-Клер схопився з місця і, як завжди в хвилини збудження, квапливо заходив по кімнаті. Його вродливе, наче в грецької статуї, обличчя аж пашіло від надміру почуттів, а великі голубі очі палко зблискували. В нестямному запалі він щоразу вимахував руками. Міс
Офелія ще ніколи не бачила його такого і сиділа, не озиваючись ані словом.
— Запевняю вас,— промовив Сен-Клер, раптом спинившись перед нею,— хоч воно й ні до чого про все це балакати, але запевняю вас, були хвилини, коли я думав: якби вся наша країна провалилася крізь землю, щоб світ не бачив більше цієї кривди та зла, я радо провалився б разом з нею. Подорожуючи пароплавами чи виїжджаючи десь у своїх справах, я часто думав про те, що за нашими законами кожен низький і грубий невіглас може мати необмежену владу над безліччю людей, досить лиш йому здобути грошей, щоб їх купити, а як він здобуде ті гроші — шахрайством, крадіжкою чи картярством,— то байдуже. І коли я бачив, як такі типи попихають беззахисними дітьми, молодими дівчатами й жінками, я ладен був проклясти і свою країну, і весь рід людський!
— Огюстене, Огюстене! — мовила міс Офелія.— Чи не доволі вже? Я ще зроду такого не чула, навіть у нас на Півночі.
— На Півночі! — проказав за нею Сен-Клер, раптом змінюючи тон і прибираючи свого звичайного безтурботного вигляду.— Ха! Та у вас же там на Півночі у всіх холодна кров. Ви собі завжди спокійні. Отож і проклинати нездатні так, як ми, коли вже нас допече до живого... А ось уже й до чаю дзвонять. Ходімо, і не кажіть тепер, що я ніколи в житті не розмовляв з вами серйозно.