Тореадори з Васюківки
- Автор: Нестайко Всеволод Зіновійович
- Год: 2003
- Язык: украинский
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Тореадори з Васюківки». Краткое содержание книги:
Ми обійшли церкву, і, коли вже виходили, Ява прочитав на одному з пам'ятників:
ГЕРОЮ ОТЕЧЕСТВЕННОЙ ВОЙНЫ 1812 Г. АДЪЮТАНТУ КУТУЗОВА ГЕНЕРАЛУ ОТ ИНФАНТЕРИИ П. С. КАЙСАРОВУ ОТ БЛАГОДАРНОГО ПОТОМСТВА 1951 г.»
I на другому:
«ГЕРОЮ
ОТЕЧЕСТВЕННОЙ ВОЙНЫ 1812 Г. СПОДВИЖНИКУ М. И. КУТУЗОВА ГЕНЕРАЛУ ОТ ИНФАНТЕРИИ А. И. КРАСОВСКОМУ ОТ БЛАГОДАРНОГО ПОТОМСТВА 1951 г.»
— От бачиш,— сказав Ява.— Такі історичні генерали поховані, а ти не хотів іти.
— У нас тут багато історичних поховано,— сказала Валька.— В Лаврі — Кочубей, Іскра, у Видубецькому монастирі — Ушинський, а у церкві Спаса на Берестові — Юрій Долгорукий, що Москву заснував.
Ява знову гордо глянув на мене, ніби все те не Валька казала, а він казав...
— Треба буде подивитися,— зітхнувши, сказав я.— Але зараз ходімте до того Валер'яновича.
— Ходімте, ходімте,— підхопила Валька.
Ми вийшли з брами і попід фортечним муром спустилися ще нижче.
Ну і в гарному ж місці збудували колись монахи Лавру! Стоїть вона серед буйної зелені на стрімкій кручі над Дніпром, і важко звідси навіть оком осягнути виднокруг, синю безмежну далину.
В'юнкою стежкою ми спустилися на асфальтову доріжку, і та доріжка вивела нас на вузеньку і кривеньку вуличку, де у зелені садків стояло кілька старих, врослих у землю, набокуватих халуп-мазанок. І тільки по тому, що майже над кожною хатиною стирчала телевізійна антена, можна було визначити, що це житла сучасні, а не з часів Шевченка.
Біля однієї з таких халуп, чи не найветхішої, Валька спинилася. На маленькому, або, як тепер кажуть, малогабаритному подвір'ячку греблися, нервово сіпаючи головами, білі брудні кури і поважно, по-директорському походжав зозулястий, із хвацько збитим набакир гребінцем півень. Ні грядок з городиною, ні смородинових чи малинових кущів, як у інших хазяїв на цій вулиці, тут не було. Тільки квіти: троянди, півонії, півники, рожі, флокси — що тільки хочете.
І маленька хатинка, як іграшкова, стояла в цьому квітнику. Стіни хатинки були по-сільському чистенько вибілені, а призьба пофарбована синькою, і по-сільському висіли на стіні під дахом пучечки якихось сушених трав.
Ми зайшли слідом за Валькою у двір і ступили на рипучий дощаний ґаночок, що був майже врівень з землею — без східців. Валька постукала. Ніхто не відповів. Валька знизала плечима, потім підійшла до вікна і, приклавши долоню козирком над очима, притулилася до шибки.
— Нема, ви знаєте,— ніяково сказала Валька.— Мабуть, поїхав на Куренівку до племінника. Він, як добре себе почуває, іноді в неділю їздить туди. Але він скоро буде, не хвилюйтесь. Він завжди їде зранку, а по обіді повертається...
Мабуть, треба було засмутитися, що ми нікого не застали, але все навколо було таке звичне, близьке, що я якось одразу повірив — чоловік, який живе тут, повинен обов'язково допомогти нам. І я ладен був чекати до вечора.
Валька сказала:
— Ходімо до нас. Я вам свої книжки покажу. І фотографії. У мене аж два альбоми фотографій. Він скоро прийде, не хвилюйтесь.
Вона говорила таким голосом, наче була винна, що Максим Валер'янович добре себе почував і подався до племінника на Куренівку.
Ми йшли назад.
Дивне було враження від усього, що ми бачили.
Тільки-но була гомінка міська вулиця з тролейбусами, потім враз — церкви, затишок, хрести, старі могили, «генерал од інфантерії Красовський», потемнілий фортечний мур, потім — гоп! — виткнулися в небо щогли високовольтної лінії, потім несподівано — кривенька сільська вулиця, халупка Максима Валер'яновича, кури кирка-ють, рожа край вікна, соняшник. А внизу — набережна, по якій трамваї, машини, автобуси, мотоцикли. Праворуч — велетенський міст імені Патона. Ліворуч — метро просто з-під землі через Дніпро по красеню-мосту рівною стрілою аж до обрію шугонуло.
І як воно все це, старе й нове, перемішалося — просто дивно!..
Ми дійшли до сараїв. На одному з отих двоповерхових «кораблів», на поруччі містка, що тягся вздовж другого поверху, сидів головатий широколиций хлопець у картатій сорочці і синіх брезентових штанях, які одразу привернули мою увагу.
Я таких штанів ще не бачив. На них було безліч блискучих металевих заклепок, наче не з матерії ті штани були, а з заліза, і не шиті, а клепані.
Побачивши того хлопця у «залізних» штанях, Валька закричала:
— Гей, Будко, ти знов учора дзвонив до нас! Слухай, якщо ти не перестанеш — побачиш, що то буде!
— Отвалі! — сказав Будка і чвиркнув слиною крізь зуби.
— От побачиш тоді, побачиш! — не вгавала Валька.
— Закрий свій гроб і не грими кістками! — презирливо скривився Будка.