Тореадори з Васюківки
- Автор: Нестайко Всеволод Зіновійович
- Год: 2003
- Язык: украинский
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Тореадори з Васюківки». Краткое содержание книги:
<ґ[~;г£Аиіл/°/
Вечір.
Ми лежимо на тахті коло відчиненого балкона. Цей день приніс нам стільки вражень, що треба бути дубовою полінякою, щоб одразу заснути.
Ява весь час крутиться, наче його щось кусає. Я добре знаю свого друга. Я знаю, що його кусає. Його думка якась кусає, не дає спокою.
— Ну, що таке? — питаю я.
Ява зітхає, але мовчить.
— Ну кажи вже, що там таке? — повторюю я.
Ява ще раз зітхає і каже:
— Ти знаєш, Павлушо, я вирішив: я, мабуть, коли виросту, в артисти піду.
— А хто ж шпигунів ловитиме? — усміхнувся я.— Хтр/ ж тоді міліціонером буде? Як усі міліціонери в артисти підуть? І Тарапунька, і ти... Розведеться тих злодіїв і шпигунів, як комашні,— проходу від них не буде. Що ти собі думаєш!
— Нічого,— серйозно каже Ява,— і без мене знайдеться кому ловити.
— Але ти згадай, що ти вчора говорив! Навіть не два дні тому, а вчора!
— Так то ж було вчора, а це сьогодні. Життя міняється...
— Між іншим,— кажу,— щоб стати артистом, кажуть, треба мати до цього талант...
— Ну про це ти й не говори! Що-що, а таланти в нас з тобою якраз є. Це точно. Думаєш, ти поганим був би артистом? Го-го! Ще яким би артистом був! Всі б аж плакали!
— Плакали б, точно,— гигикнув я.— Бо грошей було б жалко, що заплатили за квитки...
— Дурний! Ти себе просто не знаєш. Думаєш, дарма нас у селі «артистами» називають? Дід Салимон весь же час повторює: «От артисти! Ну й артисти!»
Коли вам в очі кажуть, що ви талант, і переконують у цьому, дуже важко сперечатися. Я пробурмотів щось невиразне і замовк.
Ява тепер говорив без перешкод:
— Артистом таки найлучче буть. Найвеселіше життя в артистів. Музика, пісні, оплески. Не життя, а Першотрав-неве свято! І — слава! Яка в артистів слава! Найрозумніших академіків так не знають, як артистів. От скажи, ти якогось академіка знаєш? В обличчя?.. От бачиш! А Кадочникова знаєш, Рибникова знаєш, Баталова знаєш, Смоктуновського знаєш, Філіппова знаєш... Та що казать! Кіноартиста, що на екрані навіть раз тільки промайнув,— усі знають. Він іде по вулиці, і всі пальцями на нього — тиць! тиць! А ти кажеш...
Я змушений був погодитися.
Поговорили ми ще трохи про те, як добре бути знаменитим артистом, і поснули. І наснився мені сон...
Між іншим, сни мені чомусь часто сняться якісь плутані, фантастично-пригодницькі. І я люблю їх розказувати. Ява завжди просить мене: «А розкажи-но, що тобі снилось». І я охоче розказую... Ява заздрить на мої сни (йому сниться якась нісенітниця) і каже, що я у снах більший геній, ніж у житті, і було б для мене, мабуть, добре, якби я завжди спав і не просинався...
Так-от наснилось мені... Буцімто сиджу я посеред сцени на царському троні у якійсь велетенській і смердючій, мов кобеняк діда Салимона, царській шубі. На голові в мене золота корона, в руках замашний дрючок з балабу-хою на кінці — «скіпетр» зветься.
Із темного залу звідусюди (з партеру і з ярусів) лупають на мене коров'ячі й баранячі морди. Так, так, на місцях глядачів усюди сидять корови, вівці, барани та інша рогата худоба. І мене це аніскілечки не дивує. Наче так і треба. У першому ряду сидять наша однорога корова Манька, Явина плямиста Контрибуція, цап Жора і колгоспний бугай Петька. І я раз у раз злегка (щоб не помітили інші глядачі) підморгую їм оком, як підморгує артист своїм родичам, що прийшли на спектакль.
Але в основному я сиджу і виголошую якийсь довгий монолог — без слів, але дуже розумний і красивий... Нарешті скінчив і схилив голову, чекаючи оплесків. Та в залі гнітюча тиша. І раптом я розумію: які тут можуть бути оплески, коли в них, у моїх глядачів, не руки, а ратиці! А де ви чули, щоб хтось аплодував ратицями? Чого я, дурний, хвилююсь? Мої ж глядачі просто не можуть аплодувати. Вони можуть тільки мукати, бекати й мекати. Але вони з поваги до мене цього не роблять. Вони мовчать, виказуючи в такий спосіб захоплення моєю грою. Манька і Контрибуція розчулено зітхають. Цап Жора витирає кінчиком бороди очі. А колгоспний бугай Петька, відомий хам і грубіян, плаче, як дитина. Зворушений, я встаю, та замість того, щоб розкланятись, раптом цвьохкаю на весь зал батогом (у мене в руках уже не скіпетр, а батіг!). І глядачі мої з ґвалтом зриваються з місць. Мить — і в залі вже порожньо. Нікогісінько. Самі стільці.
Аж тут з-за куліс на сцену виходить Ява... У формі міліціонера.
Грюкаючи чобітьми, крокує до мене і каже:
— Чого нарушаєш? Не нарушать! Бо зараз заберу в район.
Я гнівно дивлюсь на нього:
— Хто дав тобі право так зі мною розмовляти? Я — цар!
— Який же ти в біса цар? Ти — злодій! Ти вкрав годинник у справжнього царя, і от у мене ордер на твій арешт. Товаришу цар, ви заарештовані! — І Ява показує мені якогось папірця.