Хроніка заводного птаха

— Бо ти нещасна?

Не відповівши на моє запитання, вона сказала:

— Однак Куміко-сан не прийшла додому. Тож ви, Заводний Птаху, вже не такі щасливі.

Я кивнув і ковтнув пива.

— Виходить, що так. — Це правда.

Мей взяла в рот сигарету й звичним рухом запалила сірника.

— Заводний Птаху, скажіть мені чесно: я осоружна, так?

Я поставив склянку з пивом і знову подивився на неї. Поки ми розмовляли, я подумки витав десь-інде. На ній була великувата чорна з бретельками майка, тож, злегка опустивши очі, я добре бачив половину її маленьких дівчачих грудей.

— Та ні, ти зовсім не осоружна. Це точно. Чому ти про це питаєш?

— Так завжди казав хлопець, з яким я зустрічалася. Мовляв, ти негарна й груди в тебе маленькі.

— Той, що тебе на мотоциклі покалічив?

— Ага.

Я спостерігав, як вона повільно випускає з рота дим.

— Хлопці такого віку часто кажуть подібні дурниці. Не вміють як слід висловити своїх почуттів, а тому навмисне говорять якісь недоречності. Тим самим дарма ранять і людей, і себе. Ніяка ти не осоружна. А дуже симпатична. Повір — це не брехня і не комплімент.

Задумавшись над моїми словами, Мей струсила попіл у порожню банку з-під пива.

— А ваша дружина гарна?

— Навіть не знаю, як тобі відповісти… Одні кажуть «гарна», інші — «ні». Усе залежить від смаку.

— Зрозуміло… — Дівчина розчаровано постукала нігтями об склянку.

— А що робить твій дружок з мотоциклом? Більше з ним не зустрічаєшся? — спитав я.

— Ні, — відповіла Мей і торкнулася пальцем шраму коло лівого ока. — І не зустрічатимусь. Це точно. На двісті відсотків. Даю маленький палець правої руки на відріз. Однак зараз мені не хочеться про це говорити. Бо іноді сказані слова обертаються неправдою, чи не так? Вам, сподіваюсь, зрозуміло?

— Та начебто, — відповів я. І саме тоді мій погляд раптом зупинився на телефоні у вітальні. Огорнутий на столі тишею, він скидався на підводну істоту, яка, прикинувшись мертвою, чатує на здобич.

— Заводний Птаху, я коли-небудь вам про нього розповім. Коли буде настрій. Тільки не зараз. Сьогодні не маю охоти.

Дівчина глянула на годинник.

— Ну, мені пора додому. А за пиво дякую.

Я провів її до стіни в нашому саду. Майже повний місяць заливав землю грубозернистим сяйвом. Подивившись на нього, я згадав, що в Куміко незабаром місячне. Та, зрештою, це, можливо, мене не стосується. Від такої думки тіло ніби наповнилося невідомою рідиною. Мене охопило дивне відчуття, що чимось нагадувало смуток.

Поклавши руку на стіну, Мей глянула на мене.

— Заводний Птаху, ви любите свою Куміко?

— Гадаю, що так.

— Навіть якщо вона втекла з коханцем? А що, якби вона захотіла повернутися? Ви прийняли б її назад?

Я зітхнув.

— Складне запитання. Якби так сталося — довелося б думати.

— Можливо, я зайвину базікаю, — сказала Мей, прицмокнувши язиком. — Але ви не сердьтеся. Просто я хотіла знати, що це таке, коли дружина тікає з дому. Бо я багато чого не розумію.