Шукачі скарбів
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 966-8321-83-9
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Шукачі скарбів». Краткое содержание книги:
Нова книга Андрія Кокотюхи, як завжди, захоплює з першої сторінки і тримає в напруженні до останньої. Написана у кращих традиціях класичних авантюрно-пригодницьких романів, оповідь переносить читача то в сучасний Київ, то в Західний Сибір, то на початок минулого століття, то в перші повоєнні роки. Фінал, як завжди, передбачити неможливо.
Перехопивши її другою рукою, він знову зробив ривок, опираючись течії. Тепер Юрко вчепився за мотузку обома руками, бистрина далі тріпала його, та поки що він опирався і тримався проти течії.
Занурившись і випірнувши черговий раз, Бражник повторив той самий маневр. Сил у нього меншало, це вже відчувалося, і його могло вистачити хіба що на два-три ривки. Тому, відпустивши праву руку і скільки можна напруживши м’язи лівої, він відчайдушно гребонув, ще раз, ще, ще — і враз течія стала слабшою. Але щойно він знову схопився за мотузку обома руками, як його тут же потягнуло назад. Намагаючись утриматися, Юрко знову зробив кілька гребків правою рукою, потім із останніх сил підтягнувся — і ось він уже може міцно стояти на ногах. Сплюнув воду і, тримаючись за мотузку, вперто, але разом із тим обережно посунув на той берег. Повертатися не бачив ніякої вигоди — сюди було просто ближче.
Щойно вийшовши на мілке, Бражник знесилено сів. Лише тепер він звернув увагу — сокира так і лишилася припнутою до паска, тільки ряднину з неї змило. Діставшись рачки до твердої землі, Юрко розвернувся. На тому березі хлопці стрибали, наче діти, і кричали: «Ура!» Кволо помахавши їм рукою, Бражник завалився на спину, бажаючи полежати так хоч трохи, та враз підвівся, обтрусився, наче пес, вилив воду з вух. Перевів подих, вибрав потрібне дерево й поволі, наскільки дозволяли сили, взявся до роботи.
Сонце вже стояло в зеніті.
За часом Бражник не стежив. Але здалося — цю сосну він рубав усе життя. Нарешті стовбур закректав і поволі нахилився. Відчепивши від паска мотузку, Юрко ледве не випустив її: адже вона лишалась у воді й від течії мало не вирвалася в нього з рук. Довелося б тоді діставати, і переправа могла затягнутися до вечора. Він чув підбадьорливі голоси з того берега, але не розбирав їх за шумом води і таким самим шумом у вухах. Перекинувши край мотузки через стовбур, Бражник щосили почав натягати її, навіть повис усією вагою свого тіла, й закричав:
— Давайте!
Гармаш не змусив себе чекати. Мотузка, хоч і не дуже міцно натягнулася над водою, але переправлятися, тримаючись за неї, було тепер справді легше. Послизнувшись один раз, Павло втримався за мотузку, вирівнявся і благополучно дістався протилежного берега. Скинувши свій та Юрків речові мішки, він тут же взявся за край мотузки. Удвох вони змогли краще натягнути її і закріпити, обмотавши при цьому кілька разів довкола стовбура. Гармаш при цьому відзначив про себе: їхній провідник таки має добрий досвід тайгових переходів.
Решта переправилися взагалі без пригод. Навчені прикладом попередників, чоловіки пересувалися обережно, і кожен, хто ступав на твердий берег, відразу кидався обіймати Бражника. Провідник так само продемонстрував Юркові міцність своїх обіймів, а коли всі нарешті зібралися докупи, промовив:
— Ночуємо сьогодні під дахом. Ми всі на це заслужили.
— І де ж тут дах? — поцікавився Гармаш.
— Тепер уже недалеко. Трошки вгору, проти течії, а там кілометрів десять далі в тайгу. Мисливська заїмка, її в нас усі знають. Там завжди запас крупи, солі, сірників. Грубка є. Не пропадемо. Ти як, Юрасю, дійдеш?
— По дорозі підсохну. Виходу іншого нема, — розвів Бражник руками. — Тільки ось викручу одяг.
Роздягнувшись догола, він тут же, на березі, викрутив усе, включно з трусами, потім, кривлячись, одягнувся, і вони знову рушили за провідником. Щойно команда відійшла від річки і знову занурилася в тайгу, Гармаш звелів усім знову стати звичним бойовим порядком і так рухатися далі. Окрім провідника, цей наказ нікого не здивував.
— Це ще для чого?
— Твоя заїмка зачиняється? — перебив Павло.
— На замок — ніколи. Порядок такий. Там же красти нема чого, хлопці… Від звірини є засув із дерева. Ти про що, Пашо?
— Ну, як же: запас крупи, сіль, сірники, груба, зсередини зачинитися можна. Туди хто завгодно може зайти. І будь-коли. Хоч дезертири, про яких ти мені говорив, хоч Федір Рогожин, якого нібито немає. Хіба не так?
Багров роздратовано повів плечима.
— Навряд чи…
— Чому — навряд? Ми не на прогулянці, — тепер Гармаш говорив жорстко. — Без тебе, Матвію Никодимовичу, ми б сюди не зайшли. Або в болоті лишилися б, або кудись би занесло у велику річку. Ми по дорозі вже один труп бачили. Поки потрібний район не прочешемо, назад не підемо. І тепер, Никодимовичу, справді наша робота починається.
— Ага. Дякуємо красно, дядьку Матвію, і тепер уже наші доріжки розходяться. Не потрібен уже…
— Не дмись, Матвію, ти ж кожного з нас на двадцять років старший. Жінка, дитина, нащо тобі це? А ми, дядьку, поки що можемо собі дозволити встромляти голови невідомо куди.