Язиката Хвеська

Ось тут Іра повірила: якщо від імені Максима приходять такі гобліни, значить, він справді вскочив у щось недобре.

Вона далі не знала нічого про місце, де знаходиться хвалений скарб. Та щось підказало їй: неприємності в чоловіка напряму пов'язані з цією історією.

— Чому він сам не подзвонив? І ви хто взагалі?

— Давайте в коридорі поговоримо, ага?

У словах гобліна був смисл. При багатьох парах вух Ірина не хотіла дізнаватися жодних подробиць. Тому вийшла за незнайомцем, причинила за собою двері.

Вони відійшли до вікна. Посмішка далі не сходила с посіченого писку гобліна.

— Я, значить, його друг, коротше, — кострубато пояснив він. — Отакий собі друг, значить. Той самий старий друг, який кращий за нових двох! Той самий друг, якому дзвонять, коли хочуть виграти перший мільйон…, — посмішка сповзла з його обличчя. — Це я так пробую жартувати.

— У вас не виходить, — відказала Ірина.

— Нехай. — зизав плечима Рашпиль. — Дзвонити вам Максим не має можливості. І не хоче. Там таке закрутилося…

— Чому не може? Що закрутилося? — недобрі відчуття підсилилися. — Ви мене лякаєте…

— Ні, сонечко, ще не лякаю.

Тон його швидко помінявся. В порожньому коридорі слова прозвучали лиховісно. Раптом стало холодно, по Іриній спині побігли мурашки.

— Значить, так, слухай мене і роби, як кажуть, — Рашпиль стишив голос. — Краще тобі швиденько зібратися і просто поїхати зі мною до себе додому.

Це викрадення, подумалося Ірині. І жахливо те, що відбувається воно, викрадення, так буденно, серед білого дня, в офісі, повному людей.

— А якщо я…

— Кричати не треба, — випередив її Рашпиль. — Будь-який різкий рух з твого боку — і тоді в твого чоловіка почнуться справжні проблеми.

Іра глянула на наручний годиник.

Мозок працював на повних обертах.

Вона зрозуміла — у неї тільки один шанс, і за хвилину цього шансу не буде. До того ж сам Бог велів скористатися цим шансом: адже в коридор вони вийшли не на десять хвилин раніше, а саме зараз.

Вийди вони на десять хвилин раніше — і шансу б не було.

— Я все зрозуміла, — мовила вона. — Тільки мені треба в туалет. Можна?

Рашпиль простягнув руку долонею догори:

— Сюди.

— Пісяти сюди? — здивувалася Ірина.

— Мобільник сюди клади. І можеш іти, тільки швиденько. Часу мало.

«В мене — ще менше», — подумала Іра, а вголос сказала:

— Телефон у сумочці. Сумочка — в офісі, — і додала квапливо: — Можете обшукати!

Рашпиль уже встиг обмацати поглядом свою бранку. Коротка спідниця, тоненька блузка. Жодної кишені. Спека на вулиці, є такі дівки — взагалі майже голі ходять. Ні, вирішив він, нема в неї телефону.

— Вали.

Рашпиль не боявся, що Ірина спробує втекти — офіс на п'ятому поверсі. Та й попереджена про участь чоловіка, не ризикне.

Тут він вірно вгадав.

І хоча насправді Рашпиль знав у цьому житті дуже мало, одного він навіть при бажанні знати не міг — про звички Наталки Кузової з тутешньої бухгалтерії.