Язиката Хвеська

— Розумієте, останнім часом не лише в країні, а й в усьому світі відчувається певна соціальна напруга. Люди часто видають бажане за дійсне, і…

— Коротше! — перебив Котовський. — Без статей і лекцій про міжнародне становище.

— Якщо коротше, то нехай Ірина сама вам розкаже, де, коли і за яких обставин вона почула від мене про той мільйон. Нехай розкаже, особливо про те, як усе це було! Печи, Ірко, їм свої пиріжки, печи! Я цю історію вже чув, але не дмав, що вона сама настільки в усе повірить. Бач, кохана, до чого твій язик…

— Рота закрий! — знову зірвалася Ірина, і тепер її вже не лякав навіть пістолет.

— Вона права, — промовив банкір. — Ми з дівчиною вийдемо в іншу кімнату, і там вона розкаже все, що знає. Розкажете? — він вирішив перейти на «ви».

— Запросто! — відповіла Ірина. — Нехай знає! Тепер я на вашому боці, правда: заберіть у нього мільйон, і не буде в цього козла ні мільйона, ні дружини!

Гордо піднявши голову, вона прослідувала в спальню. За нею, заховавши пістолет, посунув Муса. Останнім з кімнати вийшов Котовський. Максим почув, як грюкнули двері спальні.

Почалося.

Тепер, коли його рідна жінка в такому стані, за її щирість та відвертість він був спокійний.

— Можете бути з нами абсолютно щирою та відвертою, Ірино Григорівно, — промовив Котовський, вмощуючись біля неї на краєчку ліжка. — Чоловік же зрадив вас заради купи якихось папірців. Дайте нам докази того, що він знайшов гроші, і ми вирвемо їх у нього. А ви при цьому не постраждаєте. Добро?

Ірина Бойко кивнула.

— Отже, почнемо з початку, — сказав Котовський. — Значить, два дні тому ваш чоловік признався вам, що знайшов гроші. За яких обставин це було? Ось так прокинувся і признався?

— Ні. Розумієте, — тут Іра трошки знітилася, — ми перед цим посварилися… Ну, і він запросив мене в одне місце, ніби, знаєте, на знак примирення. Роматична обстановка, все таке…

— Сюди? — Муса показав їй рекламний буклет, знайдений на тумбочці серед купи глянцевих журналів.

— Сюди, — підтвердила Ірина.

— Ви там його взяли? Буклет…

— Ні…, — тепер вона справді пригадала: ця яскрава рекламка вже була тут, принаймні, вона навіть думала, що непогно було б колись у цьому буржуйському місці відпочити. — Не знаю… Може, з журналу випала. Знаєте, влітку в глянцеві журнали вкладають такі штуки. Вони ж запаяні в целофан, ось вони і не випадають…

— Хто запаяний у целофан? — перепитав банкір.

— Журнали, — повторила Іра і додала для чогось: — Жіночі журнали. Для жінок.

— У кожному номері — жіноча мрія, — прочитав Муса на обкладинці одного з них, потім жбурнув його на підлогу. — Все ж таки мрія… І як же вна здійснилася?

— Коротше, так: два дні тому по обіді ми зібралися, вийшли з дому і за нами приїхав великий чорний джип, — почала свою оповідь Ірина.

— Карету, значить, подано, — відкоментував Нетудимак.

— Яку карету? Ага, схоже на те, — погодилася Ірина. — Ми сіли…

— І в джипі чоловік сказав вам про гроші?