Чужі скелети

— Чого ви тут? — рушниця поки не квапилася опускатися.

— А ти чого злякався?

— Ти — мент?

— Чого б це?

— Бо вона, — ствол рушниці гойднувся, вказуючи на Гараніну, — його сестра. Треба казати кого?

— Звідки знаєш?

— Здогадався, коли машину вашу з вікна побачив. Як вона вийшла — відразу впізнав.

Антон погодився — такого повороту вони не врахували. Рука міцніше стисла руків’я пістолета, тремтіла — і не лише від напруги. Це тремтіння Сахновському не сподобалось, та він не рейнджер — він лікар, і йому навіть в армії не доводилося наставляти на сторонню, зовсім незнайому людину, котра нічого йому не зробила, бойову зброю зі знятим запобіжником.

— Де ти її бачив?

— У Жашкові… де… Її Юлія звати… Він сказав…

— Руслан?

— А мені без різниці, як його там звати. По телеку казали — Руслан. Тільки мені чхати, ясно вам?

Сахновський звернув увагу — руки Олега теж «гуляли». Вказівний палець правої руки хлопця надто непевно лежав на спусковому гачку. Юлія мовчала.

— Спокійно, спокійно… — Антон важко дихав, скронями стікав гидотний теплий піт. — Значить, Руслан, чи Вчитель, чи хто він там для тебе…

— НІХТО!

— Гаразд, гаразд, ніхто… Він тобі сказав, що його сестру звати Юля. Для чого?

— Відкупитися хотів. Торгувався, сука! Торгувався, ясно? Коли я його прихопив, коли він оклигав, перше заскавчав — у нього в Жашкові сестра бізнесменка, вона за нього гроші заплатить. Пояснив, де мешкає, телефон продиктував. Напам’ять, каже, знаю…

— Ти дзвонив?

— Ні!

— Ще раз, Олеже — ТИ ДЗВОНИВ?

— Не я! Не я — Оксана!

— Вона з тобою була? В будинку?

— Ні, в готелі. Я не хотів, щоб вона… Тільки відмовити їй у праві побачити цю тварюку на своєму місці я теж не міг…

— Для чого вона дзвонила?

Родіонов не поспішав із відповіддю. Та цівка рушниці повільно, міліметр по міліметру, але посунула донизу.

— Слухай мене, Олеже Родіонов, — Сахновський намагався говорити короткими чіткими фразами. — Ми просто хочемо з тобою поговорити. З тобою і з Оксаною. Для жінки, яку ти тут поставив на коліна, ця розмова дуже важлива. Ми приїхали поставити лише кілька запитань. Потому поїдемо — і обіцяю, більше ні тебе, ні Оксани ніхто з нас не потривожить. Справу закриють, життя триває, у вас усе буде добре. Ти даремно злякався, Олеже Родіонов, чуєш? Да-рем-но.

— Теж мені — налякав, — саме слово «злякався» подіяло на хлопця чи не найсильніше. — Було б кого боятися. Ти точно не мент?

— Якби я був ментом, Олежко, я б точно був тут не сам.

Повільно, але впевнено Олег опустив рушницю.

Юлія голосно зітхнула, та замість того, аби підвестися, осіла на підлогу, сперлася на неї руками.

Антон розслабитися не встиг. Збирався — та не встиг.

Бо ззаду раптом почувся істеричний та розпачливий жіночий крик:

— ОЛЕ-Е-Е-ЖЕ!!! НІ-І-І-І! ГЕТЬ ВІД НЬОГО!

І тут-таки, не даючи нікому оговтатися, щось пружне налетіло на Сахновського ззаду.