Білий попіл

Опинившись на кладовищі, оповитому лиховісним серпанком, Котелок тремтів, як осиковий листок. Я ж боявся тільки одного — наразитися на озброєних головорізів. Та в місячному світлі все було, як на долоні. Настю, схоже, взагалі ніщо не лякало, і рухалась вона з рішучістю вітру. Здавалось, якби зараз перед нами постав сам диявол, вона б відштовхнула його плечем, навіть не уповільнивши кроку.

Нарешті ми зупинилися перед криптою з написом «Сім’я Засухи».

— І як ми зайдемо? — запитав Котелок.

У голосі його лунала зрадлива надія, що відімкнути замок нам не вдасться.

— Настю, маєш шпильку? — запитав я.

Вона похитала головою.

— Ну, значить не судилося… — озвався Котелок, не приховуючи радості.

— Та годі тобі, Олесю! — сказав я. — Ніколи не повірю, що в такого забобонного субчика, як ти, ніде на одязі немає шпильки від пристріту!

Він спохмурнів і насупився.

За півхвилини на моїй долоні були дві чудові англійські шпильки. Я оглянув замок. Він був примітивний. Розігнув обидві шпильки й засунув їх у шпарину. За мить замок клацнув і відкрився.

— Ну, хто перший? — поцікавився я.

— Ти, — сказала Настя. — А ми слідом.

Намагаючись не шуміти, я розмотав ланцюг, що з’єднував кільця на дверях, і потягнув на себе тяжку стулку. Всередині було темно хоч в око стрель.

Обережно увійшов. Щось гучно дзвякнуло в глибині склепу, і я мимоволі здригнувся. Засунув руку в кишеню, дістав звідти сірник і черкнув ним об двері. В кутку гробниці, на старій ковдрі, сиділа людина. Її довге скуйовджене волосся було сиве-сивісіньке і закривало майже все лице. Людина затулилася від світла тонкою блідою рукою.

Від здивування я, здається, аж позадкував, але Настя рішуче підштовхнула мене в спину, ввійшовши разом зі мною. Потім зненацька вихопила у мене сірник і піднесла до обличчя.

— Не бійтеся! — сказала вона голосно. — Погляньте, кого я привела!

Людина опустила руки, і я побачив, що це — жінка з втомленим зморшкуватим лицем.

— Вони замкнули її тут тиждень тому, — пояснила Настя. — Перед твоїм приїздом. Вона все одно не стала б їм підігрувати…

Я не слухав її, бо не міг одвести погляду від обличчя цієї жінки… Її губи… Я пам’ятав, як вони цілували моє чоло… Тонкий ніс… Я торкався його, сидячи в неї на руках, а вона сміялася… Щоки… Я навіть пам’ятаю їхній запах…

— Мамо…

— Це ти? — мама підвелася й простягнула до мене руки, які помітно тремтіли.

Я обійняв її, притиснувши міцно-міцно… Наче хотів заткнути діру в своїй душі, з якої сочився й сочився біль. Мама… А вона все намагалась відхилитися, щоб розгледіти моє лице. Сірник догорів і стало темно. Тоді вона заходилася обмацувати моє обличчя руками, торкалася пальцями кожної зморшки.

— Хома… — нарешті видихнула вона, і далі гладячи моє лице, волосся, шию, плечі, мій шрам на щоці, наче не вірила, що я стою перед нею. — Синочку мій…

— Мамо…

Вона зовсім не змінилася. Тільки постаршала на двадцять років.