Історія польсько-українських конфліктів т.1

Крім цього, говориться про українізацію Волині як про розширення національної свідомості українців. І тут ми зустрічаємося з річчю, яка надзвичайно суттєво і дуже прикро характеризує ситуацію. Виявляється, у багатьох випадках середня польська свідомість не спроможна зрозуміти, що зростання національної свідомості українського населення Волині є природним процесом розвитку цього суспільства, є біологічним процесом, що на це немає жодної людської ради, а той, хто хотів би з цим боротись, починає боротьбу зі стихією, безнадійну боротьбу, про яку Маршалок Пілсудський у наведеній вище промові у Рівному в 1920 році сказав: «Ми, поляки, добре знаємо на собі, які це несе за собою наслідки, як недалеко веде і які незначні результати приносить».

Виявляється, що пересічна польська свідомість, обтяжена психічним спадком з часів неволі, у даному випадку нічим не відрізняється від свідомості російських діячів з-під знаку «Чорної Сотні». Загальноприйнятим гаслом, поспішно асимільованим у житті, було твердження, що українську справу видумали німці. Найсуттєвішим акцентом тієї ситуації є глибоке переконання про штучність українського руху, про те, що він є результатом якихось політичних махінацій і то дуже спритних і підступних. Так українська справа звучала у голосах правих російських політиків за царських часів, так укладалась вона у широкій свідомості «істинно-русской маси», так, на жаль, вона укладається у головах певних кіл польського суспільства, яке таким чином давало свідчення виродження польського політичного інстинкту і державної основи Речі Посполитої на Східних землях. (…) І якщо таке становище підтримується польськими політичними чинниками і певними колами громадської думки, то це є опосередкована дія російського минулого, це є класичне явище отруєної царською неволею польської свідомості. (…)