Історія польсько-українських конфліктів т.1

Витяг з листа к. слухачки Аделі Стегнівни до Галіни Юртової, керівника Народного університету в Михайлівці Дубнівського повіту на Волині.

Здовбиця, 26 серпня 1936 р.

(…) Мучить мене польсько-українська проблема. (…) Я не можу себе переконати. Я їх ненавиджу і не можу дивитись на ці справи інакше. Вони всі однакові, це все наші вороги, які, якщо б могли, то знищили б нас за одну мить, але біда їм — жменя слаба і дика.

Говорила нам пані про те прекрасне поєднання, про взаємне простягнення братньої руки поляка — українця. Ні, прошу пані, я сама не можу у це повірити, це ніколи не станеться, бо таких, як я, є багато, і всі ми взаємно ненавидимо. В університеті на кожному курсі панувала удавана згода. Підкреслюю, удавана, бо справжньої не було. Я жила з ними і бачила, що завжди творились два табори, польський і український. Тільки що, на жаль, нас завжди було менше. Пані, напевно, не знала того, що у наших польських душах вирував бунт. Так… навіть аж так, то всі знали, що як тільки щось котра скаже, то на це знайдуться аргументи. Була тиша, тільки часом зберемось і говоримо, що не хочемо, щоб українки нами командували, не хочемо розмовляти українською. Це були короткі періоди, то лише моменти, але дуже виразні, і я сьогодні стверджую, що замало пани-опікуни звертали уваги на цю проблему А чи бачила пані, які гарячі дискусії виникали, коли мова йшла про національність? Ще одно хочу зауважити, що українки були більш запальні, більше розуміли слово «патріотка». Якщо Огродниківна щось сказала, вони за нею всі йшли, бо вона була своя, це була українка, а я ворог — полька, і нас було мало. Чи згадує пані, щоб за мене чи Потомську коли-небудь голосувала Огродниківна чи Рехняківна? Ніколи! Я відповідала тим самим. (…)