На шляхах і роздоріжжях: спогади, невідомі твори
- Автор: Антоненко-Давидович Борис Дмитрович
- Год: 1999
- Язык: украинский
- Год: Смолоскип
- ISBN: 966-7332-08
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «На шляхах і роздоріжжях: спогади, невідомі твори». Краткое содержание книги:
Спогади та невідомі твори, які склали цю книжку, вважалися навіки втраченими. Але вони, мов загадковий фенікс, воскресли із небуття…
У якомусь невеличкому селі на північ від Погребищ ми зайшли До хати, видати, незаможного селянина поїсти й трохи перепочити.
— А хто ж ви такі будете? — спитав нас господар, не бачачи на наших плечах денікінських погонів.
— Ми — дезертири, — відповів я, знаючи, що це звільнить нас від Усяких дальших розпитувань, бо така категорія озброєних людей — хоч би з якої армії вони дезертирували — викликає в українських селян співчуття й бажання чимось допомогти бідакові дістатись до Рідної домівки. На доказ свого «дезертирства» я зняв з плеча свою Рушницю й передав дядькові:
— Візьміть мою гвинтівку собі: вона мені вже більше не потрібна, а вам, може, знадобиться.
Розчулений господар узяв у руки мою кавалерійську вкорочену Рушницю, діловито оглянув її й сказав:
— Гарна гвинтівочка! З неї вийде добрий обрізан! — у захваті Процідив крізь білий ряд зубів і похопився: — А чого ж то ви стоїте? Сідайте, будьте ласкаві, до столу! Я зараз вам молочка принесу й смаження приготую…
Ми переглянулись з Романом, мовчки посміхнулись один одному й сіли за стіл терпляче дожидатись частування бідолашних «дезертирів»…
У другому селі, недалеко від Сквири, ми заночували, а ранком, перед тим, як вийти в дальшу путь, я вирішив позбутись і своєї австрійської сумки з харчами та білизною, яка ще надавала мені напіввійськового вигляду.
— Чи не дасте мені якоїсь звичайної торби взамін цієї, непотрібної вже тепер, сумки? — спитав я господаря, і той, не дуже вірячи в моє дезертирство й приглядаючись до мого інтелігентного обличчя (чи не паничик якийсь потайний?), за звичкою відповів так, як йому доводилось колись говорити з панами:
— Дав би з великим продовольствіем, ну тільки ж нема.
— Ну що ж — беріть цю сумку так, а речі з неї я розпихаю якось по кишенях, — сказав я і став виймати з сумки білизну й харчі. І тут дядька таки здолала совість:
— Чекайте-но: здається, в коморі залишилась якась заваляща, — і за хвилину він виніс із сінець добру торбину з рядна й подав мені:
— Звиняйте, я й забув про неї попервах… — і докинув до моїх харчів у торбу чималий шматок сала. Тепер діло вийшло й справді — з «продовольствіем»…
Десь опівдні ми підійшли до сквирської околиці. Я й Роман узяли собі за правило не входити в незнайоме містечко або місто просто з шляху, а воліли, мов вовки, заходити манівцями позаду садиб, щоб вийти через городи в двір, а далі й на вулицю.
Ми вийшли з чийогось городу, витягаючи мало не по коліна загрузлі в снігу ноги, непомітно через двір наблизились до хвіртки й злегка прочинили її, щоб озирнутись по вулиці, але враз же й зачинили: вулицею марширувала сюди денікінська сотня, мабуть, за місто на муштру…
Ні, в Сквирі,-видати, нам не випадає спинятись на перепочинок і орієнтацію! Тут є денікінська залога, і в ліпшому разі нас просто мобілізують в лави білої «добровольчої» армії. Ще б чого бракувало нам до всієї гіркоти нашого безпорадного становища!
Намагаючись і далі лишатись непомітними, ми пройшли через двір назад і побігли засніженим городом у поле, де дали гака версти зо три, щоб, уникаючи зустрічі з денікінцями, втрапити на Білоцерківський шлях.
Звісно, спинятись у Білій Церкві, де ні в мене, ні в Романа не було знайомих, здавалось таким же небезпечним, як і в Сквирі, але там, коло Білої Церкви, повинна ж бути територія, на якій можна не боятися зустрітись з білими.
Десь на середині між Сквирою й Білою Церквою ми заночували в маленькому селі, де сам Бог навів нас на гостинного, національно свідомого селянина-господаря, котрий, як Євангеліє, зберігав «історичні оповідання» Кащенка, які, мабуть, його і зробили таким свідомим.
Попервах ми і йому відрекомендувались як «дезертири», але господар пильно подивився на наші не селянські обличчя й, почувши далі від нас чисту українську літературну мову, лагідно посміхнувся:
— Ну, які ж ви дертири? Ви іншого пір’я птахи, та то не моє діло розпитувати вас, куди й по що йдете. Бачу, що ви люди добрі й лиха нашому народові не бажаєте, — з мене й цього досить. Прошу до столу!
Він і його дружина, хоч і не молода, але моторна жінка, спорудили нам смачну вечерю, після якої ми ще довго сиділи за столом, тоді як господиня м’яко застелила нам постіль не на долівці, а на полу, де звичайно спали вони самі.
— Розкажіть, що діється в світі? Де тепер Петлюра? Таж у нас нічого про нього не чути, а на нього тільки й одна надія…
Нам не хотілось розчаровувати нашого ласкавого господаря, й ми промовчали про від’їзд Петлюри до Польщі, а лиш невиразно відповіли: