На шляхах і роздоріжжях: спогади, невідомі твори

— Ми дезертири. Дозвольте присісти та трохи перепочити…

Господар заметушився:

— Сідайте, сідайте, дорогі гості! — І до дочки: — Ти там швидше порайся, Марусю, бо треба ж гостей нагодувати.

Ми враз перейшли до діла й стали розпитувати, чи є в містечку військові й що то за одні.

— У нас тут тільки банда Куща, але то такі військові, що сьогодні вони є, а завтра вже й нема — розсипались по хатах, мов і зроду не було їх тут.

Почувши слово «банда», я наївно сприйняв його в прямому негативному значенні й співчутливо спитав:

— Що ж ці бандити — людей кривдять, грабують чи як?

— Та що ви! — аж підвівся з місця й замахав руками господар. — Якби не вони, нас давно б уже з потрухами з’їли большаки й денікінці! Тільки вони, голуб’ята, нас і боронять від усякої напасті!..

Я здивувався, як політичні обставини можуть швидко міняти значення слів: більшовики, а за ними й денікінці інакше не називали повстанців, як бандити.

— Та ви не бійтесь: то свої люди й вас вони не зачеплять, — поспішно додав господар.

Тим часом ряба дівка поставила на стіл миску з борщем і поклала ложки. Нарізаючи хліб, вона знову нишком зиркнула на мене. Господар помітив це і, вважаючи за непристойне витріщати дівці очі на парубка, суворо промовив:

— Принеси, Марусько, з сіней сала та солоних огірків. Там, здається, ще лишилось у пляшці самогону, то тягни й його сюди.

Дівка миттю звинулась до сіней і, ставлячи все, що наказано їй, на стіл, аж одвернулась від мене, щоб не дратувати батька.

Поважно вийнявши з шийки пляшки кукурудзяний качанець-за-тичку, господар поналивав нам повні сині чарки й урочисто промовив:

— Ну, будьмо!

Господар не забарився налити нам і собі по другій, а після третьої розчулився:

— Отак і живемо ми вдвох з Марусею, бо, як позаторік померла моя жінка, то лишились ми з Марусею сиротами: самі порядкуємо в хаті й коло хати…

Розм’яклий господар похопився й гукнув дочку:

— Іди ж і ти, Марусе, та хильни чарчину за добрих подорожніх людей!

Дочка підійшла притьмом до столу, прийняла з батькових рук чарку, кинула погляд у мій бік і сором’язливо промовила:

— Будьте здорові!

Одним духом вона перехилила чарку в широкий роззявлений рот і, не закусюючи, одійшла назад до печі.

Я апетитно сьорбав смачний борщ — видати, Маруся вміла добре куховарити, — уминав сало й хрумкав солоні огірки. Після трьох чарок самогону світ став видаватись мені не таким безнадійно сірим, а сам я й Роман — не такими вже нетягами-бідолахами. Але повному раюванню заважали кляті воші: вони знову, відчувши хатнє тепло, почали гризти мене. Хоч як намагався я непомітно вгамувати їх, пересмикуючи плечима, але господар помітив це і раптом спитав:

— А ви часом не з паничів будете?

Я вже звик до того, що моє інтелігентське обличчя заганяло мене на слизьке в селянському оточенні, тому спокійно відповів:

— Ні, я з робочих.