Оповідання та повісті, окрушини

— Стривай, — не могла я перемогти самолюбства, що на нього хворіє, мабуть, кожна закохана жінка, — а я? Невже ж ти за цими всіма справами навіть не подумав про те, що я можу з нетерпінням чекати тебе?

Я помітила, що мій Казимир збентежився:

— Як це тобі пояснити? Чи я про тебе думав, чи не думав — годі розбиратися, бо ж ти і без того весь час була зі мною і в мені… А ці справи, Мартусь, були справді такі, що їх ні при яких умовах не можна було відкласти. Чи ти розумієш мене?

— Еге ж, я зрозуміла (і погодилась з тим), що в мого майбутнього чоловіка завжди на першому місці будуть громадські справи.

Дивлюсь я на мого хлопця, і здається мені, що нас від останньої зустрічі відділяє не рік, а цілі століття. Якісь реальні підстави це враження таки має. Адже ми бачились востаннє за буржуазної Польщі, а тепер ми обоє вже громадяни Радянського Союзу!

Я хочу розказати Казимирові з усіма деталями про перші медові дні Львова. Розказую і відчуваю все так, немов сама наново переживаю. Трохи прикро, що Казимир, саме він, для кого я берегла цю радість, якось занадто спокійно (може, це від утоми з дороги) сприймає мою розповідь.

— Ти втомлений з дороги? — питаю нарешті. — Певно, не спав цілу ніч?

— Не спав-то не спав, але річ не в тому… Я трошечки дивуюся з тебе, Мартусь! Ти так розповідаєш мені про всі новини, наче з фактом утвердження Радянської влади на цих землях автоматично припинилася всяка боротьба класів, національна ворожнеча. Ти береш за приклад твого батька, який, я вірю тобі, щиро поставився до нового ладу, і на цьому одному прикладі робиш узагальнення, які не відповідають дійсності… Добре, що твій Зільберкранц драпонув за кордон, але скільки таких зільберкранців лишилося ще у Львові?.. Маю на думці всіх колишніх власників націоналізованих фабрик і підприємств… А скільки тут офіцерів свідомо залишилось для дії? А хоч би українські націоналісти, що чекали тут на німців?.. Як тобі здається — це вже не проблема? Ой Мартусь, ой дзевчен ме, мені здається, що це не кінець боротьби, а вона тільки пригасла. Працювати, Мартусь, працювати потрібно нам з тобою… В праці наше щастя.