Оповідання та повісті, окрушини

— Ну, а ви, — питає мене тітка Тема, якій хочеться бачити навколо себе щасливих людей, — чому ви не хочете вчитися? Ви теж могли б стати лікаркою… — Добросердій тітці Темі здається, що вона відкрила Америку, пояснивши мені, чим я можу тепер бути!

А мої мрії кудись зникли. Я поки що не знаю, як мені бути самій, бо досі весь час уявно він ішов поруч зі мною. Таке враження, наче ми йшли незнайомими дорогами, я весь час відчувала його лікоть при собі — і раптом озираюсь, а я сама. Почуваю себе, як каліка, наче хтось відтяв мені праву руку.

Мої товариші на роботі (іноді це просто зворушує мене до сліз) намагаються всіляко розважити мене, але поки що без жодних наслідків. Я їм невимовно вдячна, але біль мій такий великий, що, мабуть, тільки один час зможе впоратися з ним.

Живу, не відрізняючи одного дня від другого. Сумлінно, як мені здається, виконую свої обов'язки і вважаю, що я нічого нікому не винна. А те, що я не можу горіти так, як тисячі тисяч нововизволених мешканців міста, а те, що я не фантазую так по ночах, як Ривка, — це вже не від мене залежить.

А життя навколо не біжить, а горить. Люди, що стільки років, століття цілі терпляче чекали на день свободи, тепер стали раптом нетерплячі, мов діти. Все їм подавай відразу! Як поставився б до цього факту Казимир?

Якийсь час у нашому місті не було крамниць з мануфактурою і взуттям. Це ж зрозуміло. Приватники ліквідували свої інтереси, а держава ще не встигла налагодити свою торгівлю.

Але не минає і двох місяців, як у нашому місті народжуються універмаги, які львів'янам навіть не снилися.

Ривка (сама признається у цьому гріху), як навіжена, бігає з одного магазину до другого і, хоч сама ніби з свідомих, вдома не може наговоритися з тіткою Темою про те, що в пролетарській державі так високо стоїть побутова культура.

— Ох, ох!.. Які чудові ленінградські пудренички бачила: рожева емаль з золотом! Цяця — не пудреничка! Ох, ох… а яку жіночу білизну! Мрія, поема, а не білизна! А які завіски на вікна! Тьотю Темо, ну, уяви собі, блідо-блідо-голубий, файного гатунку тюль, а на ньому золоті бджілки!

Це — Ривка.

На цьому тижні від'їжджає до Ворохти, у Карпатах, до санаторію туберкульозників другий помбух нашого тресту. Хлопець за старого режиму був сім років безробітним (легко сказати — сім років), придбав туберкульоз від «розкішного» життя, а тепер став на роботу, і по трьох місяцях виряджують уже його до санаторію.

Директор тресту (ви мусите його знати — такий ставний, високий, з русявим волоссям, він часто виступає на міських зборах) вручає йому путівку, а наш Олег Петрович стоїть мов закам'янілий.

— Бери, Петровичу!

І той ані з місця, тільки губами ворушить. Тоді підходжу я до директора, беру від нього путівку і тичу в руку Олегові.

— Що вам? — питаю його.

— Нічого, — і безпорадний рух пальцями по чуприні. — Я не можу… Та Ворохта… то моя обітована земля… Стільки років добиватись… і аж нарешті… Я дуже дякую, товариші, але я… не можу… я ще раз дякую! — розпачливий рух рукою. — Залиште мене, прошу!