Оповідання та повісті, окрушини
- Автор: Вильде Ирина
- Серия: ТВОРИ В П'ЯТИ ТОМАХ #5
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: Видавництво художньої літератури «Дніпро»
- Жанр: Другая проза
Электронная книга - «Оповідання та повісті, окрушини». Краткое содержание книги:
— Я… зробила б те саме.
— Сестро, — шепнула мені, — сестро, згадаєш моє слово: настануть інші дні на цій землі…
Коли її перевели в іншу камеру, я довго не могла заспокоїтись.
Сиджу ото я, а думки мої все про дітей та про той день, коли нашу перемогу на виборах проголошували. Ох, і досадно було! Саме той урочистий день мусила я просидіти в цій вонючій камері.
«Напевно, — так думаю собі, — люди розповіли вже нашому послові, як заступалася я за його кандидатуру. Може (звісно, материнське серце!), він з вдячності і про дітей моїх трохи попіклувався!»
Ледве-ледве дочекалася я тієї години, коли мене випустили на волю. Вийшла я на вулицю і бачу: на світі нічого не змінилося, все по-старому. Все точнісінько так, як було тому два тижні. Як і раніше, так і тепер стоїть поліцай на перехресті. Як два тижні тому, так і сьогодні та сама перекупка продає яблука в підвалі. Як тоді, так і тепер сновигають вулицями безробітні. Їздить машинами панство. Нічого й не змінилося.
«А що мало змінитися?» — запитую сама себе. Та як не розсміюся вголос! Дурна, дурна! Таж зміни прийдуть пізніше. Почекай, хай зберуться посли на засідання сейму, почуєш, як усе по-інакшому піде!
Заспокоїлася я трохи та почала думати, як би мені чимскоріше до дітей у село дістатися. Сюди пани відвезли з гонором на державний кошт, а звідси треба самій діставатись.
Вийшла я за місто, бачу, не видно фіри, і пустилася пішечки додому.
Не знаю, як довго йшла, знаю тільки те, що як ступила на поріг хати, то мої ноги так опухли, що пальців не було видно. Заходжу в хату, а мій чоловік сидить край стола та латає дитячу сорочину при каганці.
— Діти здорові? — перше моє слово до нього.
— Та здорові, — відповідає, а сам чорний як рілля.
— А як там вибори? — друге моє запитання. — Вітали вже нашого посла з перемогою?
Він подивився на мене, а потім на землю, а потім знову на мене та й знову на землю.
Я відразу зрозуміла, що тут щось не так.
— Чого мовчиш? — питаю, а в самої душа в п'ятах. — Настрашилися люди мого арешту та й пішли за паном? Чи жінки бюлетені переплутали?
— Ні, — каже, — жінки в нас, по собі знаєш, з кмітливих.
— Ну, а що ж, до біса? — вже не втерпіла я.
— А те, — відповідає мій чоловік, — що за ніч «миші» відгризли цифру «9», і на всіх бюлетенях залишилася тільки «1». А коли панська комісія вранці відчинила урну, то поміж бюлетенями було тільки сім голосів за народного кандидата.
— А по інших селах? — спитала я — не голосом, а самими губами.
— Те саме…
Він це казав, а я почуваю, що як у ту ж хвилину не сяду чи не зіпрусь об щось, то впаду. Такий туман закрив мені очі.
Мусила я, певно, страшно виглядати, якщо мій чоловік кинувся аж по воду.
— Не бери собі так до серця, — одною рукою поїть мене водою, а другою гладить по голові, як дитину, — ми не програли, а виграли…
— Як це «виграли»?
— А так, — каже він, — по-перше, виграли тим, що народ нарешті на власні очі переконався в тому, які брехуни й шахраї всі пани до одного. Далі виграли ми ще й тому, що нарешті зрозуміли, що мирним шляхом нічого від панів не доб'ємося. А по-третє, виграли тому, що народ згуртувався воєдино…
— Це правда, — не могла я не визнати його правоти, — шкода тільки, що ті «ковбасники» тепер глузують з нас.
— Ну… ну, — усміхнувся вперше за вечір мій чоловік, — не дуже-то й глузують. Ти знаєш, яку їм штуку втяв пан? Недарма кажуть, що панська ласка на скорому коні їде. Пан відрікся від того, ніби він на свої кошти частував людей, і з його намови орендар твердив, буцімто він давав ковбасу та горілку людям у борг. Тепер орендар ходить по селу, стягає з «ковбасників» гроші та ще й поліцією погрожує…
От що колись діялось у нашому селі. А історія нашого села — це шматок нашої з вами. Чи не так?
1947
ОЛЬГА БОРИСЮКОВА
Але що правда, то правда. Хустина, як писанка. Ольга приміряє її перед дзеркалом, а одним оком все поглядає на маму, що місить тісто в діжі.
Мама поки нічого не говорить, тільки гатить кулаком по тісту, мов праником по шматтю, а це не віщує нічого доброго. А хустина, наче хто наврочив. То ріжки з'їжились, то голова сплющилась, немов плесканка сира, то знову квітка, як навмисне, не виходить посередині чола.
Мама й далі мовчить, але тепер б'є долонею по тісту, як по живому.
Ольга розуміє, що мама терпіти не може, коли дівка, та ще в будень, задовго перед дзеркалом вистоює. Вона, дай тільки привід, зараз почне своє: дівки за моїх часів були такі та он які… По шлюбі чоловікам викали, а вже щоб при газдах рота розтулити… Це мама ніби до того, що тепер, відколи колгосп у селі, взялись і дівки собі на зборах виступати. Дарма, що передовики, мама цього не хоче розуміти. Їй дівка — то дівка.