Маха гола
- Автор: Ибаньес Висенте Бласко
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Віктор І. Шовкун
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Маха гола». Краткое содержание книги:
На мить вона замовкла, і в очах її знов заблищали сльози на згадку про перші роки їхнього подружнього життя.
— Ніхто не любив тебе так, як я, Маріано, — мовила вона з тужливою ніжністю. — Тепер же дивлюся на тебе, як на чужого, без любові, але й без ненависті. А проте жодна жінка не кохала свого чоловіка так пристрасно й палко!
— Я обожнюю тебе, Хосефіно. Люблю тебе, як і тоді, коли ми вперше зустрілись. Ти пам’ятаєш?
Але в голосі його звучала фальш, незважаючи на всі зусилля говорити з щирим почуттям.
— Не силкуйся, Маріано, нічого в тебе не вийде. Все скінчено. Ти мене не кохаєш, та й мої почуття вже давно мертві...
На її обличчі промайнув вираз глибокого подиву. Невже справді вона так спокійно прощає і така байдужа на порозі небуття до чоловіка, який стільки змушував її страждати? їй уявився величезний квітучий сад. Квіти здавалися вічними, але ось настала зима, і вони зів’яли й осипались. А думка Хосефіни полинула далі, долаючи холод і смерть. Сніги почали танути, і знов засяяло сонце: прийшла нова весна, а з нею нове кохання, і голі віти вкрилися зеленню, розпустили листячко.
— Хто знає! — прошепотіла хвора з заплющеними очима. — Можливо, ти ще згадаєш про мене, коли я помру... Можливо, відчуєш хоч крихту любові і вдячності до жінки, яка тебе так кохала. Людина завжди прагне того, що для неї навіки втрачене...
Знесилена від перенапруги, хвора замовкла й поринула в тяжку дрімоту, іншого спочинку вона тепер не знала. Після цієї розмови Реновалес відчув, що він жалюгідний нікчема у порівнянні зі своєю дружиною. Вона прощає чоловікові, хоча знає геть усе про його любовну пригоду: читала лист за листом, стежила, як змінюється вираз його обличчя, стежила за кожною його усмішкою, викликаною спогадами про зрадливе кохання, вдихала майже невловний запах парфумів, який струмів від нього, і, мабуть, цілими ночами мучилася у виснажливому безсонні, уявляючи собі квітуче тіло суперниці. І Хосефіна мовчала! І помирає без жодного слова осуду! І він не впав їй у ноги, вимолюючи прощення! І навіть не зітхнув, не зронив хоча б однієї сльозинки!
Він тепер боявся бути з нею наодинці. Міліта знов перебралася в батьківський дім, щоб доглядати матір. Маестро ховався в студії і прагнув за роботою забути про це жалюгідне тіло, яке лежало під одним дахом із ним і в якому помалу згасав вогник життя.
Але марно накладав він на мольберт фарби, брав у руку пензель і готував полотна. Далі мазанини справа не посувалася; здавалося, він зовсім розучився малювати! Раз у раз стривожено обертався, бо йому вчувалося, ніби Хосефіна заходить до студії, щоб продовжити ту розмову, в якій так проявилася її душевна велич і його нікчемність. А то Реновалеса охоплювало нездоланне бажання подивитися, як там дружина, і він підступав навшпиньках до спальні, зазирав у двері і бачив, як Хосефіна, схожа на живий кістяк, туго обтягнений жовтою шкірою, слухає дочку і посміхається моторошною посмішкою живого мерця.
Хоча тіло її зовсім висохло, вона худнула й далі, танула на очах.
Часом вона поринала в болісне марення, і дочка, стримуючи сльози, погоджувалася на фантастичні подорожі, які задумувала мати; вони поїдуть з Мілітою далеко-далеко й оселяться в чудовому саду, де немає чоловіків, немає художників... Жодного художника!
Хосефіна прожила ще майже два тижні. Охоплений жорстоким егоїзмом, Реновалес нарікав на таке життя, не міг дочекатися, коли ж нарешті можна буде відпочити. Якщо дружина однаково мусить померти, то чом не помре якомога скоріше і не поверне спокій усім у домі?
Сталося це надвечір; маестро лежав на дивані, у студії, і перечитував напахченого листа, сповненого ніжних докорів. Скільки днів уже вона, Конча, не бачила його! Як здоров’я хворої? Вона розуміє, що його обов’язок бути вдома; почалися б усякі розмови, якби він до неї приходив. Але як їй тяжко від цієї вимушеної розлуки!..
Художник не дочитав листа до кінця, бо в студію зайшла Міліта. Вона була схвильована, а в очах застиг переляк; такий моторошний жах охоплює кожну людину, коли вона чує, як зовсім поруч прошелестіла смерть, навіть якщо її появи давно чекають.
Голос Міліти уривався риданнями. Мама... вона саме розмовляла з нею, втішала її, обіцяла, що скоро вони вирушать у далеку подорож... і раптом хрипіння... голова її стала хилитись і впала на плече... одна мить... і все скінчено... як пташенятко!
Реновалес кинувся в спальню, зіткнувшись із Котонером, який вибіг йому назустріч з їдальні. Вони побачили Хосефіну в кріслі — скулену, зморщену. Здавалося, що смерть зібгала це тіло і на кріслі лежить тільки згорток одежі.