Маха гола

Реновалес метушився коло дружини і раз у раз вигукував:

— Годі тобі молоти дурниці! Ти мариш! Я завжди кохав тебе, Хосефіно. І тепер кохаю...

Її погляд дивно затьмарився, а в зіницях блиснули вогники гніву.

— Замовкни і не бреши! Я знаю, яка купа листів лежить у тебе в студії, за книжками на одній з полиць. Я прочитала їх усі до одного, я підстерігала, коли їх приносили. Знайшла твою схованку ще коли там було тільки три листи. Ти вже знаєш, що я бачу тебе наскрізь, читаю твої думки. Отож даремно ти від мене ховався. Твої любовні походеньки мені відомі...

Голова в Реновалеса пішла обертом, і підлога мало не вислизнула з-під його ніг. Яке незбагненне чаклунство!.. Ця жінка з її непомильним чуттям знайшла навіть листи, які він так старанно ховав.

— Брехня! — вигукнув він, щоб приховати своє збентеження. — То не кохання! Якщо ти прочитала листи, то знаєш це не гірше за мене. Ми з Кончею тільки друзі. То листи жінки-приятельки, яка трошки несповна розуму!

Хвора сумно всміхнулася. Атож, спочатку була тільки дружба, ба навіть менше: лукава гра примхливої жінки, яка розважалася, морочачи славетного митця й розбуджуючи в ньому почуття закоханого підлітка, Хосефіна добре знала свою шкільну подругу і була певна, що далі цього не піде; тому й висловлювала зневажливе співчуття цьому безпорадному велетню, який закохався, наче останній йолоп. Але потім сталося щось надзвичайне, щось для неї незрозуміле, і її передбачення не збулися. Тепер її чоловік і графиня де Альберка — коханці.

— Не заперечуй, немає сенсу. Я знаю напевне, і ця впевненість мене й убиває. Я здогадалася про все, побачивши, який ти буваєш іноді неуважний; ні з того ні з сього щасливо всміхаєшся, ніби смакуєш спогади. Я здогадалася про це, почувши, як весело ти вранці наспівуєш, а коли вертаєшся додому, то весь пахтиш парфумами. Далі можна було й не читати ваших листів... Ти, бідолашний чоловіче, приходиш додому і гадаєш, що все лишається за дверима, а її пахощі летять за тобою, викривають тебе... Вони тривожать мене навіть зараз.

І вона роздимала ніздрі, з болісним виразом втягуючи в себе повітря, заплющувала очі, ніби хотіла сховатися від видінь, які розбуджували в ній ці пахощі. Чоловік уперто заперечував, зрозумівши, що інших доказів його невірності в дружини немає. Усе брехня, вигадки її хворої уяви!..

— Ні, Маріано, — прошепотіла хвора. — Вона в тобі, вона заполонила твою уяву: я ж усе бачу. Раніше в голові у тебе витали тисячі безглуздих фантазій — усе голі жінки, розпусниці, якими ти завжди мариш. А тепер ти тільки про Кончу й думаєш; вона — твоє бажання, втілене в плоть... Залишайтеся ж і будьте щасливі. А я піду... на цьому світі місця для мене немає.