Маха гола
- Автор: Ибаньес Висенте Бласко
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Віктор І. Шовкун
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Маха гола». Краткое содержание книги:
Того дня, після другого сніданку, Котонер здався Реновалесові надто серйозним та мовчазним, і маестро став допитуватися в друга, що його непокоїть. Комусь не сподобалася його реставрація? Чи, може, йому треба грошей?.. Котонер заперечливо похитав головою. Йдеться не про нього. Його турбує стан здоров’я Хосефіни, з нею щось негаразд хіба це не помітно?
Реновалес тільки знизав плечима. Те саме, що й завжди: неврастенія, діабет, усі оті задавнені хвороби, від яких вона не хоче лікуватись, нехтуючи приписи лікарів. Вона ще більше схудла, але стала ніби трохи спокійніша. Плаче менше — щоправда, майже не розмовляє і, здається, прагне одного — забитися в якийсь куток і сидіти, сумно дивлячись перед собою й нічого не бачачи,
Котонер знов похитав головою. Воно й не дивно, що Реновалес нічого не помічає.
— Ти живеш дуже дивним життям, Маріано, Коли я повернувся зі своєї подорожі, то не впізнав тебе — ти зовсім змінився. Раніше не міг жити, щоб не малювати, а тепер цілими тижнями пензля не береш до рук. Куриш, співаєш, ходиш по студії і раптом вибігаєш із дому і мчиш... сам знаєш куди. І я знаю, і дружина твоя, мабуть, здогадується... Отже, розважаємося, маестро?.. А до іншим нам нема ніякого діла! Та пора тобі, чоловіче, спуститися з хмар. Подивися, що робиться коло тебе, вияви хоч крихту уваги до хворої.
І добрий Котонер став сердито вичитувати маестро. Хіба можна так поводитися, як він? Раз у раз аж спалахує, ніби від нетерплячки, вибігає з дому, а коли повертається, то на устах у нього грає усмішка, очі замріяні — одразу видно, куди й чого ходив.
Старий художник був стривожений тим, що Хосефіна віднедавна тане просто на очах, хоча, здавалося б, куди вже їй далі худнути? Бідолашна кашляє, і цей якийсь поганий кашель — то глухий, то хрипкий і надривний, — від якого її всю аж трусить, турбував Котонера.
Треба показати її лікарям.
— Лікарям! — вигукнув Реновалес. — А навіщо? Цілий факультет медицини побував у цьому домі! — і яка з того користь? Вона нікого не хоче слухати, відмовляється від будь-якого лікування — можливо, навмисне, щоб подратувати мене. Нічого страшного з нею не коїться — ти просто її не знаєш. Хоча від неї справді лишилися самі кістки та шкіра, а побачиш — вона ще переживе і тебе й мене.
Голос художника аж тремтів од гніву. Мабуть, для нього стала зовсім нестерпна похмура атмосфера цього будинку, в якому він не знає іншої втіхи, крім спогадів про радощі, які спізнав у чужому домі.
Котонер таки домігся, щоб Реновалес покликав лікаря — той був його давнім другом.
Хосефіна роздратувалася, зрозумівши, що стан її здоров’я викликає тривогу. Вона почуває себе добре. Застудилася — тільки й того, восени вона завжди застуджується. І в її сердитому, ображеному погляді художник прочитав, що дружина вважає його піклування чистісіньким лицемірством.
Коли хвору було оглянуто, художник і лікар вийшли в студію, щоб поговорити сам на сам. Здавалося, лікар не знав, що сказати. Робити якісь певні висновки рано... Важко вгадати справжні можливості цього змученого організму, що так чіпко хапається за життя... Тож лікар удався до ухильних рекомендацій, як часто роблять люди його фаху. Треба б вивезти її з Мадрида... подихати чистим повітрям... змінити спосіб життя...
Реновалес заперечив. Куди ж вони поїдуть на початку зими, їй і серед літа захотілось додому! Лікар знизав плечима і виписав рецепт. З виразу його обличчя було ясно, що він вважає себе зобов’язаним щось написати, не може піти, не залишивши хоч якогось папірця. Він порадив чоловікові постійно стежити за станом хворої і розтлумачив йому, яких симптомів слід остерігатися. Перед тим як піти, ще раз знизав плечима, засвідчивши цим свою цілковиту розгубленість.
— Зрештою... Хто знає... Буває по-всякому! Організм людини здатний на несподівані реакції, він таїть у собі чудові резерви для самозахисту...
Ці загадкові втішання стривожили Реновалеса, і він почав нишком спостерігати за Хосефіною. Прислухався до її голосу, пильно дивився на неї, коли вона його не бачила. Вони вже не спали разом. Після одруження Міліти батько переселився в доччину кімнату, і вони розбили ланцюг, що приковував їх, наче рабів, до спільного ложа, де вони вже давно не могли спокійно відпочивати. Але Реновалес вважав за свій обов’язок щоранку провідувати дружину.