Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
READ-E-BOOK » Классическая проза » Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту
Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту

Электронная книга - «Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту». Краткое содержание книги:

До першого тому вибраних творів видатного письменника ФРН Генріха Белля (1917— 1985) ввійшли широковідомі романи «Де ти був, Адаме?», «І не промовив жодного слова...», «Більярд о пів на десяту», повість «Поїзд точно за розкладом» і кращі зразки малої прози.
1 ... 80 81 82 83 84 85 86 87 88 ... 227
Перейти на страницу:

— П'ятдесят.

— Скільки?

— П'ятдесят,— сказав я, здригнувшись від удару, якого він зовсім не збирався мені завдати. Але так уже повелося: коли хтось чує мене або бачить, то наперед знає, що я хочу позичити в нього грошей.

— Котра година? — спитав він.

Я відчинив двері будки, глянув спершу на невдоволене обличчя літньої жінки, яка, похитуючи головою, стояла біля дверей, а потім подивився поверх транспаранта спілки дрогістів на вокзального годинника і сказав у трубку:

— Пів на восьму.

Серж знову помовчав, і я почув у трубці низький закличний гул церковних дзвонів, а з боку вокзалу долинали соборні дзвони. Серж сказав:

— Приходьте о десятій.

Я боявся, що він одразу повісить трубку, і квапливо сказав:

— Алло, алло, пане...

— Слухаю, що там?

— Я можу розраховувати?

— Можете,— сказав він.— До побачення.

І я почув, як він кладе трубку, поклав свою і відчинив двері будки.

Я вирішив заощадити на телефонних розмовах і не поспішаючи пішов до міста пішки, щоб знайти кімнату. Але дістати кімнату було не так то легко. З нагоди великого празника до міста наїхало багато людей, до того ж не скінчився ще туристський сезон, а різні з'їзди привели останнім часом до нашого міста чимало всяких фахівців. У хірургів, філателістів та членів благодійного товариства «Карітас» стало доброю звичкою щорічно збиратися під захистом собору. Вони заповнювали готелі, наганяли ціни, розтринькуючи гроші, дані їм на витрати. Тепер до нас приїхали дрогісти, а дрогістів, виявляється, дуже багато.

Скрізь я зустрічав цих людей з рожевими прапорцями в петлицях — значком їхньої спілки. Раннє похолодання, очевидно, зовсім не впливало на їхній добрий настрій, вони весело балакали про свої справи в автобусах і в трамваях, мчали на засідання комітетів та вибори правлінь і, здавалось, вирішили зайняти принаймні на тиждень усі готелі з помірними цінами. У місті зібралося справді дуже багато дрогістів, і до декотрих з них на неділю поприїжджали дружини, а тому дістати номер на двох було особливо важко. Спілка дрогістів улаштувала також виставку гігієнічних виробів, і транспаранти запрошували прийти на це вражаюче видовище. У центрі міста я раз у раз натрапляв на групки віруючих, що прямували до збірних пунктів церковної процесії: священик серед гурту людей з барокковими позолоченими світильниками та хлопчики-півчі у червоному вбранні, по-святковому одягнені чоловіки й жінки.

Фірма, що випускає зубну пасту, найняла дирижабль, який розкидав над містом малесенькі білі парашутики, що повільно спускалися на землю з прикріпленими до них тюбиками зубної пасти, а на набережній стояла велика гармата, що стріляла в небо повітряними кулями з назвою конкуруючої фірми. Обіцяно було ще й інші сюрпризи, і ходили чутки, Що церква бойкотуватиме жартівливу рекламу однієї великої фірми гумових виробів.

До десятої, коли я пішов до Сержа, в мене все ще не було кімнати, і голова йшла обертом від відмов блідих господинь та невдоволеного бурчання невиспаних швейцарів. Дирижабль раптом зник, гармата внизу на набережній перестала гупати, і коли я почув мелодійний церковний спів, що долинав з південної частини міста, то зрозумів, що процесія вже вирушила.

Сержова економка повела мене до бібліотеки, і не встиг я сісти, як він вийшов з дверей своєї спальні. Я одразу помітив, що в руках у нього гроші. Я побачив зелений папірець, синій, а в трохи розтуленому кулаці другої руки були монети. Я дивився собі під ноги й чекав, поки його тінь упаде на мене, потім підвів очі. Побачивши моє обличчя, він сказав:

— Боже мій, нічого ж страшного не сталося.

Я не заперечував.

— Ідіть сюди,— сказав він. Я простягнув руки долонями догори, він вклав у мою праву руку обидва папірці, а на них насипав купку нікелевих монет і сказав:

— Тридцять п'ять, більше я й справді не можу.

— Дуже дякую,— сказав я.

Глянувши на нього, я спробував усміхнутись, але щось, схоже на гикавку, стиснуло мені горло. Напевне, все це було для нього мукою. А я, дивлячись на його ретельно вичищену сутану, на його випещені руки, на його чисто виголені щоки, усім своїм єством відчув, у якій жалюгідній кімнаті ми живемо, відчув нашу бідність, яку ми ось уже десять років удихаємо в себе, мов білий пил, без смаку й без запаху,— цей невидимий, нерозрізненний, але реально існуючий пил бідності, що засів у моїх легенях, у моєму серці, в моєму мозку, визначає рух крові в моєму тілі й ось щойно здавив мені горло. Я закашлявся і насилу перевів дух.

— Ну, тоді,— вичавив я з себе,— до побачення і велике спасибі.

— Вітайте вашу дружину.

— Дякую,— сказав я. Ми подали один одному руки, і я пішов до дверей. Обернувшись, я побачив, що він зробив мені вслід благословляючий жест, і поки я не зачинив за собою дверей, він стояв, густо зашарівшись, з безпорадно опущеними руками.

Надворі було прохолодно, і я підняв комір пальта. Я повільно йшов до міста й чув, як здалека долинає церковний спів, протяжне гудіння сурм, голоси співаючих жінок, які раптом заглушив могутній чоловічий хор. Пориви вітру доносили до мене це музичне різноголосся разом з курявою, піднятою вітром з руїн. Щоразу, коли пил обсипав мені обличчя, до мене долинав натхненний спів. Але раптом цей спів урвався, і, пройшовши ще з двадцять кроків, я опинився на тій вулиці, на яку якраз звернула процесія. На тротуарах стояло не так уже й багато людей, я зупинився і став чекати.

Між групою, що несла святі дари, та хором співацького товариства ступав сам-один єпископ у червоному облаченні мученика. У розпалених півчих був безпорадний, трохи дурнуватий вигляд: здавалося, що вони прислухаються до лагідного ревіння, яке щойно самі припинили.

Єпископ був дуже високий, і його густе біле волосся вибивалося з-під тісної червоної шапочки, яка щільно облягала його голову. Він тримався прямо, руки його були молитовно складені, але я бачив, що він не молиться, хоча руки й склав, очі його дивляться вперед. Золотий хрест у нього на грудях злегка похитувався в такт його крокам. У єпископа була королівська хода, він виносив ноги далеко вперед, при кожному кроці червона сап'янова пантофелька піднімалася трохи вгору, і ці його рухи нагадували пом'якшений варіант гусячого кроку. Єпископ був колись офіцером. Його аскетичне обличчя фотогенічне. Він цілком підходить для обкладинки якогось релігійного ілюстрованого журналу.

Трохи позаду за єпископом ішли каноніки. З них лише двом пощастило: вони теж мали аскетичний вигляд, а решта були товсті, з надто блідими або надто червоними обличчями, що виявляли обурення не знати з якої причини.

Четверо чоловіків у смокінгах несли багато розшитий балдахін у стилі барокко, а під балдахіном ішов вікарний єпископ з дароносицею. Облатка була дуже велика, проте я майже не бачив її. Я опустився навколішки, перехрестився, і на мить мені здалося, що я лицемірю, та потім я подумав, що бог зовсім не винний і що стати перед ним навколішки — це ще не лицемірство. Майже всі люди на тротуарі посхиляли коліна, тільки один юнак у зеленій вельветовій куртці і в береті лишився стояти, не знімаючи шапки й не виймаючи рук з кишень. Я був радий, що він принаймні хоч не курив Якийсь сивочубий чоловік підійшов до нього ззаду, щось прошепотів йому, і юнак, знизавши плечима, зняв берета й тримав його поперед себе, але так і не став навколішки.

Я знов засумував, дивлячись услід групі з святими дарами, що звернула на широку вулицю, де все відбулося знову опускання навколішки, вставання та обтрушування пилу з штанів, і здалека здавалося, що то котиться хвиля.

Позаду групи з дароносицею йшло чоловік двадцять у смокінгах. Костюми у всіх були чисті й гарно лежали, тільки У двох вони лежали гірше, і я одразу збагнув, що це робітники. Мабуть, вони почувалися жахливо серед тих людей, на яких костюми лежали гарно, бо то були їхні власні костюми. А робітникам ці темні костюми, очевидно, позичили. Адже відомо, що єпископ має тонке соціальне чуття, і, напевне, саме він наполіг на тому, щоб балдахін несли й робітники.

1 ... 80 81 82 83 84 85 86 87 88 ... 227
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)