Забуті історії міст: як багатство та культурний розвиток здобуваються толерантністю
- Автор: Турунен Ари
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Анетти Антоненко
- ISBN: 978-617-7192-91-5
- Переводчик: София Цисарева
- Жанр: История
Электронная книга - «Забуті історії міст: як багатство та культурний розвиток здобуваються толерантністю». Краткое содержание книги:
Для широкого кола читачів, передусім тих, хто цікавиться різноманітними питаннями історії.
ISBN 978-617-7192-91-5
© Переклад. С. Цисарева, 2018
© Видавництво Анетти Антоненко, 2018
© Ніка-Центр, 2018
© Серія «VIAE HUMANAE». Ніка-Центр, 2009
Джек Керуак слухав вірші Ґінзберґа, Гері Снайдера і Філіпа Вейлена у «Six Gallery» і описав цю подію у своєму творі «Бродяги Дхарми» (1958). Найвідоміший твір Керуака «У дорозі» був опублікований роком раніше. У обох згадуваних книжках було зображене життя за межами нормального суспільства та ідеалізувалася східна філософія. Керуак був схильний до самоіронії. Так, у книжці «Бродяги Дхарми» він назвав себе «дзенським безумцем».
«У дзенських безумців було все гаразд. Люди в білих халатах перебували задалеко, щоб почути нас. Але все має власну мудрість, яку зрозумієте, якщо вийдете якось увечері на прогулянку вулицями передмістя і побачите численні будинки по обидва боки вулиці. У кожній вітальні видніється золотаве світло і невеликий синій квадрат телевізора, кожна жива родина витріщається на одну і ту ж програму. Ніхто не розмовляє, у дворах — тиша, лише собаки тявкають, помітивши перехожого, що йде пішки, а не їде. Ви зрозумієте, що я маю на увазі, коли почне здаватися, що невдовзі всі думатимуть однаково, коли буддійські психи розсиплються на попіл зі сміхом на вустах».
Керуак і його приятелі не мали чіткої ідеології, це було радше певне ставлення, описуючи яке Керуак використав поняття «біт-покоління».
Журналіст «San Francisco Chronicle» Херб Каен порівняв письменників біт-покоління з радянським супутником. Каен глузливо назвав їх «бітниками», що перебували на своїй власній орбіті та симпатизували комунізмові.
На подив Херба Каена, бітники не були всіма забутими читачами дивних віршів на вечірках у прокурених будинках, одягненими в чорні сорочки-поло та сонцезахисні окуляри. Письменники біт-покоління оновили американську літературу. Ними зацікавилися засоби масової інформації, про них навіть знімали фільми. Слово «бітник» перетворилося на стале поняття для опису зосередженого навколо книгарні «City Lights» прошарку молоді, що характеризувалася «асоціальною» поведінкою і неприйняттям традиційних культурних цінностей нації.
Письменники, художники і музиканти мандрували між Берклі і Сан-Франциско. Особливу увагу вони звертали на рівноправність — політичну, сексуальну чи етнічну. В університеті Берклі студенти почали бунтувати проти клятв вірності, що використовувалися повсюдно у США. Наприклад, подаючи заявку на роботу до університету, потрібно було заприсягтися, що ти не поділяєш антиамериканських чи комуністичних поглядів.
У травні 1960 р. директор ліберальної радіостанції Берклі Вільям Мандель потрапив під слідство, ініційоване організацією HUAC (House Un-American Activities Committee, Комісія з розслідування антиамериканської діяльності). Через те що відкрито критикував параноїдальний страх комунізму, він потрапив на допит до муніципалітету Сан-Франциско разом з іншими викладачами і студентами Берклі. Сотні студентів зібралися перед будівлею муніципалітету на знак протесту.
П’ять років потому, як Ґінзберґ опублікував свій епатажний вірш, боротьба за свободу слова та права людини набула ще більшої сили. Хоча право вільно виражати власні погляди було гарантоване Конституцією, не всі мали змогу ним користуватися. Це стало відправною точкою Руху за свободу слова (Free Speech Movement). На кампусі університету Берклі студенти вимагали права на свободу слова і на академічні свободи. На їхню думку, адміністрація університету повинна була скасувати заборону говорити на політичні теми.
Захисниця громадянських прав, професор університету Берклі Беттіна Аптекер пізніше заявила, що Конституція США була написана у XVIII ст. багатими білими чоловіками, які, очевидно, навіть уявити не могли, що закон може стосуватися інших етнічних груп або жінок.
Сполучені Штати ще двісті років потому залишалися доволі консервативною країною, що відбивалося також на стосунках в стінах університетів. Наприклад, жінок почали зараховувати до Єльського університету лише з 1968 р. Афроамериканці не мали змоги отримати жодну гідну роботу в Сан-Франциско: ані в банку, ані навіть продавцем у супермаркеті.
Громадянські активісти, що обстоювали права чорношкірих, вимагали припинення расової сегрегації, надання рівних прав на освіту, житло та роботу. Рух на захист громадянських прав розпочався з південних штатів і поширився у районі затоки Сан-Франциско, де дістав підтримку людей усіх етнічних груп, що мешкали в регіоні. Активісти захищали рівні громадянські права шляхом демонстрацій і парадів. У магазинах, що не брали на роботу чорношкірих робітників, влаштовували сидячі страйки. Було затримано сотні людей, переважно студентів університету Берклі. Відповідальність за сидячі страйки взяла на себе організація студентів CORE (Конгрес расової рівності, Відділення Університету Каліфорнії, Берклі).