Війна і мир 1-2

Весь час, поки він був на батареї біля гармати, він, як це часто буває, не перестаючи, чув звуки голосів офіцерів, які гомоніли в курені, але не розумів жодного слова з того, що вони говорили. Раптом гомін з куреня вразив його таким задушевним тоном, що він мимохіть став прислухатися.

— Ні, голубчику, — мовив приємний і наче знайомий князеві Андрію голос, — я кажу, що коли б можливо було знати, що буде по смерті, тоді б і смерті ніхто з нас не боявся. Так-то, голубчику.

Другий, більш молодий голос перебив його:

— Та бійся чи не бійся, однаково — не минеш.

— А все ж боїшся! Ех ви, учені люди, — сказав третій мужній голос, перебиваючи обох. — То ж то ви, артилеристи, і вчені дуже тому, що все з собою вивезти можна, і горілочки й закусочки.

І власник мужнього голосу, очевидно, піхотний офіцер, засміявся.

— А все ж боїшся, — вів далі перший знайомий голос. — Боїшся невідомості, ось чого. Як там не кажи, що душа на небо піде… ми ж знаємо, що неба нема, а є лише атмосфера.

Знову мужній голос перебив артилериста.

— Ну, почастуйте ж своїм травничком, Тушин, — сказав він.

«А, це той самий капітан, що без чобіт стояв у маркітанта», — подумав князь Андрій, а задоволенням впізнаючи приємний філософуючий голос.

— Травничку можна, — сказав Тушин, — а все-таки майбутнє життя збагнути… — Він не доказав.

В цей час у повітрі розлігся свист; ближче, ближче, швидше й чутніше, чутніше і швидше, і ядро, неначе не договоривши всього, що треба було, з нелюдською силою розбризкуючи землю, гупнуло недалеко від куреня. Земля неначе ахнула від страшного удару.