Ностромо. Приморське сказання

«Такі були справи вчора, після того як “Мінерва” з президентом-утікачем на борту вийшла з гавані, а бунтівників розігнали по бічних вулицях міста. Я саме надіслав був телеграму, аби поінформувати більш-менш небайдужий світ, і тепер сидів на сходах собору разом з Ностромо. Досить дивно: хоча контора Телеграфної компанії розміщується в тій самій будівлі, що й Porvenir, однак юрба, яка викинула з вікна мій друкарський верстат і порозкидала шрифти по всій Пласі, не пошкодила обладнання по інший бік внутрішнього подвір’я. Коли я сидів і розмовляв з Ностромо, Бернгардт, телеграфіст, вийшов з аркади з аркушем паперу в руці. Цей коротун почепив собі велетенську шаблюку й увесь обвішався револьверами. Він кумедний, але найхоробріший для свого зросту німець, який коли-небудь вибивав телеграфним ключем абетку Морзе. Це він одержав з Кайти телеграму, яка повідомляла про те, що транспортні судна з армією Барріоса щойно ввійшли у порт, і яка закінчувалася словами: “Довкола величезний ентузіазм”. Я пішов до фонтана попити води, і хтось вистрілив у мене з боку Аламеди, сховавшись за деревом. Але я пив і не зважав на це: оскільки Барріос — у Кайті, а великі Кордильєри відгороджують нас від переможної армії Монтеро, мені здавалося, що, попри месьє Ґамачо та Фуентеса, моя нова Держава — у мене в кулаці. Я вже збирався піти поспати, але коли дістався до “каси” Ґулдів, то побачив, що в патіо на соломі лежить повно поранених. Горіли ліхтарі, була спекотна ніч, і в тому замкненому внутрішньому дворику стояв слабкий запах хлороформу та крові. З одного краю бинтував рани доктор Моніґем, лікар з копальні, а з другого, біля сходів, вислуховував, стоячи навколішки, сповідь умирущого карґадора отець Корбелан. Пані Ґулд пробиралася крізь цей хаос із бутлем в одній руці та великим жмутом вати у другій. За нею ходила її camerista, також із бутлем, і тихенько схлипувала.

Деякий час я носив пораненим воду з фонтана. Потім піднявся сходами, зустрічаючи дорóгою декого з перших леді Сулако, блідіших, ніж завжди, які несли на оберемках бинти. Не всі з них утекли на кораблі. Багато хто знайшов того дня притулок у “касі” Ґулдів. Одна дівчина з напіврозплетеним волоссям уклякла на сходовому майданчику перед нішею, де стояла Мадонна в синіх шатах та позолоченій короні. Гадаю, то була старша панна Лопес; мені не було видно її лиця, пам’ятаю лише, що задивився на високий французький підбор її маленького черевичка. Вона не видавала ні звуку, не ворушилась, не схлипувала, — от просто завмерла навколішках, уся в чорному на тлі білої стіни, безмовне втілення ревної побожності. Я певен, що вона була налякана не більше, ніж інші блідолиці дами, яких я зустрів з бинтами. Одна з них сиділа на верхній сходинці, рвучи на смуги полотнину, — молода дружина одного тутешнього підстаркуватого багатія. Вона перервала роботу й у відповідь на мій уклін помахала рукою, наче була у своєму екіпажі на Аламеді. Треба бачити наших співвітчизниць у часи революцій. Осипаються рум’яна та перлова пудра, а разом з ними зникає й пасивне ставлення до зовнішнього світу, яке їм з раннього дитинства прищеплюють освіта, традиції, звичаї. Я подумав про твоє обличчя, яке змалку мало печать інтелекту замість того карбу терплячості й покори, що проступає на обличчях, коли якісь політичні заворушення зривають з них вуаль косметики та узвичаєності.