Ностромо. Приморське сказання

Ні, я не досидів до кінця, аби почути, як дон Хусте Лопес у поважній промові намагається переконати самого себе у милосерді та справедливості, чесності та непорочності братів Монтеро. Я рвучко вийшов, аби пошукати Антонію. Побачив її в галереї. Коли я відчинив двері, вона простягла до мене заломлені руки.

— Що вони там роблять? — запитала вона.

— Розмовляють, — відказав я, дивлячись їй в очі.

— Так, так, але…

— Порожні балачки, — перебив я її. — Ховають свої страхи за безглуздими надіями. Вони ж там усі великі парламентарі — англійського зразка, як ти знаєш.

Я був такий розлючений, що ледве міг говорити. Вона зробила розпачливий жест.

З-за дверей, які я лиш прикрив за собою, ми чули, як дон Хусте пишномовно і монотонно відважував фразу по фразі, наче божевільний у якомусь жахливому піднесенні.

— Зрештою демократичні прагнення, мабуть, правомірні. Путі людського прогресу недовідомі, і якщо доля країни — в руках Монтеро, то нам слід…

На цьому я затріснув двері: досить, це вже занадто. Ніколи на жодному прекрасному обличчі не було написано стільки страху і відчаю, як тоді на обличчі Антонії. Це було нестерпно, я схопив її за руки.

— Вони там убили мого батька? — спитала вона.

Її очі запалали обуренням, але під моїм зачарованим поглядом вогонь у них згас.

— Це здача, — сказав я.

Пам’ятаю, я стряс її зап’ястя і розціпив їх, тримаючи обіруч.

— Це довга розмова. Ваш батько сказав мені, аби я з Богом брався до діла.

Моя дорогá дівчинко, в Антонії є те, що спонукає мене повірити у здійсненність будь-чого. Одного погляду на її обличчя досить, аби запалити мій мозок. І все ж я люблю її, як люблять усі — серцем, і лише так. Вона значить для мене більше, ніж для отця Корбелана його Церква (вчора вночі генеральний вікарій зник з міста — можливо, приєднався до банди Ернандеса). Вона значить для мене більше, ніж для того сентиментального англійця його дорогоцінна копальня. Не кажу вже про його дружину. Колись і вона могла бути сентиментальною. Тепер між цими двома стоїть копальня Сан-Томе.

— Ваш батько, Антоніє, — повторив я, — ваш батько сам — розумієте? — сказав, аби я брався до діла.

Вона відвернула обличчя і скрикнула зболеним голосом:

— Він? Тоді я вже справді боюся, що більше він не скаже ні слова.

Вона вивільнила свої зап’ястки з моїх долонь і заплакала, затулившись носовичком. Я не зважав на її скорботу: краще бачити її нещасною, ніж не бачити взагалі, ніколи в житті, адже, чи втечý я, чи залишусь на вірну смерть, ми не зможемо бути разом, не матимемо майбутнього. І через те я не став марнувати слів співчуття, аби втішити її у перебіжні хвилини печалі. Натомість послав її, всю в сльозах, по донью Емілію та дона Карлоса. Їхні сентименти необхідні, аби вдихнути в мій план життя, — сентиментальність людей, які нічого не робитимуть для втілення свого пристрасного бажання, аж поки воно не явиться їм у прекрасних шатах ідеї.